Розділ 1

— Ді, доню, ти пристебнута? — я старанно вирулюю з парковки, дивом не зачепивши сяючий на сонці «Кайєн».

Парковки — моє прокляття, я вже рік за кермом, а щоразу, займаючи вільний простір між такими океанськими лайнерами, хочеться замружитися.

— Так, мамуль, — відповідає моя дівчинка, і всередині розливається тепло.

Нізащо нікому не зізнаюся, але я обожнюю ці моменти, коли ми залишаємось із донькою вдвох. Це не означає, що я менше люблю своїх хлопчиків, не пройде й години, як я сумуватиму за ними. Але залишитися ось так віч-на-віч зі своєю дитиною, а не з трьома, що висять на мені як мавпочки, це розкіш, яку я рідко можу собі дозволити.

Ді теж любить, коли ми з нею самі без наших хлопчаків.

— Мамуль, ми з тобою такі дівчатка-дівчатка! — каже вона й хитро мружить очі.

Ну, як любить. Її вистачає навіть на менше. Вже через півгодини вона почне крутитися, поглядати на всі боки і без кінця запитувати, скільки ще до кінця тренування. Ми з нею відвозимо наших хлопців до футбольного клубу, а потім забираємо. І за годину вона встигає почати сумувати.

Під'їжджаю до спортивного комплексу та безнадійно оглядаю стоянку. Забито під зав'язку.

— Ви тут ніде не встанете, — махає мені рукою охоронець, — розвертайтеся і їдьте на той бік, може там буде місце.

— А що сталося? — питаю, дивлячись у вікно. — Ранок же. І ніхто начебто не грає.

— Керівництво приїхало, — загадково відповідає охоронець, і я розуміюче хмикаю.

Причина поважна, я сама керівництво, знаю, що кажу. Розвертаю машину та об'їжджаю стадіон.

Тут також забито. Повертаюсь назад, а сама вже нетерпляче поглядаю на годинник. У хлопчиків вже мало закінчитися тренування.

Та мені щастить, зі стоянки виїжджає автомобіль і охоронець показує мені, що я можу паркуватися.

Закушую губу й із завмиранням серця втискаюся між середньою величиною танком та бронетранспортером. Судячи з габаритів машин, власники вибирали їх виключно для того, щоб такі водії, як я, відточували свою техніку.

Взагалі-то я добре вожу, старанно. Чесно відходила до автошколи та склала іспити з ПДР. А ось практичних уроків мені забракло, і я записалася на курси контраварійної підготовки для початківців. Так що їжджу я акуратно, а ось паркуюся як доведеться.

Ми зі Стефою купили машину спочатку їй, і вона нас всюди возила. А потім зрозуміли, що це незручно, діти підросли, і я змогла викроїти час на автошколу.

— Мамо, дай мені сік, — просить мала, і я дістаю із сумки-холодильника заморожений сік на паличці.

Дві порції залишаються чекати на хлопчиків, мої діти ніколи не їстимуть, не поділившись один з одним. Тому у нас всього має бути по три штуки. Три булочки, три цукерки чи три порції морозива.

Ді підстрибом біжить до входу в будинок спорткомплексу, я ледве за нею встигаю. Вона стає все більше схожою на мене - волосся потемніло, очі з сірих стали зеленими.

У всіх моїх дітей зелені очі, як у мене. Навіть у пекучо-чорних брюнетів Давида та Данила. У комплекті з чорними бровами і віями… Хоч картину малюй! І не так схоже на…

— Ваші ще на полі, — каже мені вахтер, — лаються з тренером.

Боги, вони знову лаються... Бідний наш тренер...

Біжу на поле, взявши Діанку за руку. Вона на ходу облизує солодкий лід, але я не звертаю уваги. Окидаю поглядом поле.

Трохи далі група людей в ​​костюмах, із ними кілька хлопців у формі клубу. Це не те, що мені потрібно. Тренера з м'ячем у руках помічаю в сусідньому секторі, вихоплюю поглядом дві дрібні постаті у футболках та шортах та йду туди.

— Мам, нас вигнали, — похмуро повідомляє Данило, а Давид гнівно стріляє очима у тренера.

Вигнали... третя секція за півроку...

І я безсило опускаю руки.

***

В обох моїх синів буйний темперамент і така ж буйна фантазія. А мені навіть претензії пред'явити нема кому, бо я здогадуюсь, звідки ростуть ноги.

— На осинці не родяться апельсинки, — багатозначно промовляє Стефа, демонструючи мені зламаний робот-пилосос, на якому покаталися Давид із Данилом. Спершу по черзі, а потім разом.

А я лише згідно киваю.

Цієї зими я повезла Діанку до лікарні з хворою носоглоткою, а хлопчиків залишила вдома. Стефа мала скоро повернутися, та її затримав замовник. А в нас на зворотному шляху заглухла машина, тож додому ми зі Стефкою повернулися одночасно.

Досі не знаю, як у мене не розірвалося серце, коли я побачила відчинені вікна. Урахувавши те, що температура повітря знизилася до десяти градусів.

Влетівши в будинок, ми зі Стефою побачили залиту водою підлогу. По щиколотку у воді з засмученими обличчями тинялися мої сини в шапках, рукавицях і чоботях.

— Мамусю! — кинулися вони до мене, коли побачили нас зі Стефою. — Стефочко! Ми залили ковзанку, а вона не мерзне! Чому?

— Бо, на щастя, у нас увімкнений казан, — тричі перехрестилася Стефа на ікону Миколи Чудотворця, і ми з нею до ночі прибирали в хаті.