67

У квартирі було темно, і тільки слабке світло пробивалося з кухні. Дмитро зупинився у коридорі, злегка посміхаючись.

— Що, боїшся темряви, що світло залишаєш? — пожартував він, намагаючись обійняти Анну ближче.

Анна спочатку відповіла на його погляд усмішкою, але її обличчя раптом змінилося, коли вона згадала про Зою. Серце забилося швидше — вона так занурилась у моменти з Дмитром, що зовсім забула про сестру!

Він обережно притиснув її до стіни, легенько торкнувся її волосся, а потім підніс руку, щоб погладити її обличчя, знімаючи невидиму пасму волосся за вухо. Його губи повільно наближалися, ніби відкладали поцілунок, аби довше насолодитися миттю. Але раптом у коридорі хтось увімкнув світло.

— А що це ви тут робите? — роздався дзвінкий і трохи нахабний голос, який змусив обох миттєво відсахнутися одне від одного.

Перед ними стояв хлопчина років одинадцяти, з виразом обличчя, наче він зловив їх на місці злочину. Він примружив очі, наче щось зважував і обмірковував, і поставив руки на стегна.

Анна ошелешено дивилася на хлопця. В голові не вкладалося — що цей підліток робить у неї вдома? Вона швидко перевела погляд на Дмитра, а потім знову на хлопця.

— Ем… Ти хто? — запитала вона, намагаючись зібратися з думками.

Хлопець склав руки на грудях і глузливо посміхнувся.

— Справді? Ти мене не пам’ятаєш? — він змахнув рукою так, ніби це очевидно. — Я — Микита. А ви тут, я бачу, заняті...

Анна ошелешено перевела погляд на двері спальні, де, як їй здалося, спала Зоя. Значить, це… її син?

Дмитро, намагаючись врятувати ситуацію, заговорив:

— О, то ти Микита? А ми з Анною просто... розмовляли, — сказав він, приховуючи легке збентеження.

Микита скептично підняв брови:

— Ага, «розмовляли». Ну, так завжди кажуть дорослі, коли не хочуть зізнаватися, що цілуються.

Анна ледь не засміялася від того, як впевнено і нахабно хлопець зробив свій висновок. Вона нахилилася до Микити, все ще вражена несподіваною появою.

— Добре, слухай, а чому ти взагалі не спиш? Пізня година, — спробувала вона повернути розмову в інший бік.

Микита зітхнув, ніби це була очевидна річ:

— Та ви ж тут шумите! Я думав, що це якась крадіжка! А це просто ви… — він підморгнув Дмитру і додав. — Гадаю, тітка Аня й справді не чекала гостей уночі.

Дмитро, трохи червоніючи, кивнув.

Анна стояла в напівтемряві коридору, дивлячись у бік кімнати, де зник її несподіваний гість — маленький нахабний Микита. Все це було так раптово і незрозуміло, що вона просто застигла, намагаючись обробити, що насправді відбувається. Дмитро, помітивши її розгубленість, підійшов ближче, погладив її по плечу й тихо запитав, щоб не розбудити сплячу Зою:

— Ти що, навіть не знала, що він тут? Якийсь він… дорослий хлопчина, а ти ж його тітка.

Анна глянула на нього з сумішшю образи та роздратування.

— «Тітка»... — гірко видихнула вона. — А знаєш, я взагалі не пам’ятаю, коли останній раз бачила його маму та самого Микиту, я можна сказати взагалі нічого не знала про його існування! Якщо що!

Вона подивилася на Дмитра і, перш ніж продовжити, на мить замовкла, ніби вибирала правильні слова.

— Ми не спілкувалися багато років із Зоєю. Я викреслила її зі свого життя, і ти прекрасно знаєш чому.

Дмитро на секунду занімів. Спогади, які він, можливо, намагався забути, раптово повернулися, і від цього йому стало ніяково. Його погляд ковзнув убік, а руки опустилися.

— Анно, я... — почав він, але слова ніби застрягли в горлі.

— Тобі здається, це так просто? — продовжила вона, глянувши на нього. — Я ж кохала тебе тоді. І коли з’ясувала, що ти був із нею... з моєю сестрою, це було як удар ножем у спину. Наче всередині щось зламалося. Як ти думаєш, хіба це так легко забути?

Дмитро відчув, якякий сгусток липкий, темний та неприємний підступив до його грудей. Він завжди знав, що завдав їй болю, але тільки зараз, побачивши, як довго вона це носила в собі, нарешті зрозумів увесь масштаб. Його щоки вкрилися легким рум'янцем, і він ніяково відвів погляд.