61

У той момент, коли Дмитро зачинив за собою двері в кімнату на другому поверсі, у ньому витали суперечливі почуття. Він дивився на Анну, і в її очах відбивалася та іскра, яку він не міг ігнорувати і сприймати якось по-іншому. Увесь вечір його думки кружляли навколо неї, а кожна фраза, вимовлена Віолетою, лише підкреслювала, як сильно вони з Анною відрізняються.

Він згадав, як Віолетта піднімала келих, сміючись із друзями, як її голос заповнював простір, але не викликав у нього жодних емоцій. «Невже це те, що я вибрав?» - промайнуло в його голові. Це було не кохання, а просто звичка, яка давно втратила свою первозданну красу. Він глянув на Анну, яка, здавалося, чекає на його рішення, і всередині щось клацнуло.

Дмитро підійшов ближче, серце калатало в очікуванні.

 -Я не можу продовжувати так... - прошепотів він, і його голос звучав чітко, як ніколи. - Я не хочу бути з Віолеттою. Я хочу бути з тобою.

Ці слова стали не просто зізнанням - це було його внутрішнє звільнення. Тієї миті він усвідомив, що настав час залишити старе життя позаду і зробити вибір на користь щастя.

Він знав, що рішення про розлучення стане серйозним кроком, але тепер він був готовий. Готовий відмовитися від звичного життя заради того, щоб почати нове з Анною.

Дмитро наблизився до Анни, його дихання було теплим, трохи переривчастим, і вона відчула, як її серце забилося швидше. Її очі опустилися до його губ, але вона тут же відсмикнула себе, відвернувшись, немов намагаючись нагадати собі про обережність.

- Я готовий... готовий залишити все, що в мене є, - його голос прозвучав м'яко, але водночас рішуче. - Розумієш, я нарешті усвідомив, чого справді хочу.

Анна, піднявши на нього очі, помітила в його погляді щось, чого раніше не бачила - рішучість. Вона втомлено посміхнулася, немов усе це вже звучало як казка, у яку вона не могла просто взяти й повірити.

- Дмитре, але ж у твоєму житті все завжди так заплутано. Що зміниться, якщо ти підеш від неї? Адже ти легко можеш повернутися, якщо захочеш. Як мені знати, що це не просто черговий порив? - Анна зробила крок назад, залишаючи між ними трохи більше простору, ніби цим хотіла захистити себе.

- Завтра я все доведу, - він тихо вимовив, але його голос зазвучав у впевнених, майже відчайдушних нотках. - Скажи тільки... у мене є шанс? Я просто маю це знати.

Її погляд пом'якшився, і в якусь мить вона майже піддалася. Анна опустила очі, ніби боялася, що в її погляді він знайде відповідь.

- Дімо, ти ж сам знаєш, як буває, коли все здається правильним, а потім раптом руйнується. Просто так відпустити все і повірити, що ти залишишся... це занадто. - Анна відчувала, як її охоплюють суперечливі емоції, і ця гра близькості й відстані розпалювала в ній ще більше сумнівів.

Він простягнув руку і, не втримавшись, злегка торкнувся її плеча, ковзнув пальцями вниз, по її руці. Цей дотик був одночасно тихим і пекучим, немов спогад, від якого вона тікала.

- Завтра... - його голос шепотів про надію, про щось серйозне і важливе. - Я залишу все, що потрібно залишити. Просто, прошу, повір у це. Мені не потрібно нічого іншого, крім нас.

Анна тихо зітхнула, на мить заплющила очі й прошепотіла, ніби сама собі:

- Завтра...

Дмитро наблизився до Анни, не кажучи ні слова, і в очах його блиснула рішучість. Він потягнувся, намагаючись зловити її погляд, і ледь помітним рухом спробував вкоротити відстань між ними, бажаючи нарешті відчути тепло її губ. Але Анна знову відсторонилася.

- Дмитре, припини! - твердо промовила вона, хоча в її голосі звучала слабкість, майже зрада власних слів.

Він зупинився, зітхнув, і за секунду зібрав усі сили, що залишилися, відступаючи в нерішучості.

- Добре! - стримано відповів він, змушуючи себе відступити. - Я зрозумів. Чекатиму, поки ти скажеш, що готова.

Анна кивнула, злегка посміхаючись, ніби дякувала йому за терпіння. Але коли вони вийшли з кімнати, повітря миттєво наповнилося гострим, густим запахом парфумів. Дмитро завмер, немов по дотичній вдарила блискавка. Цей різкий аромат ні з чим не можна було сплутати. Віолетта...

Він мимоволі напружився, розуміючи, що його дружина, ймовірно, розшукувала його, майже здогадавшись, що він може бути з Анною.

- Анна? - він раптом зупинився, стурбовано озираючись. - Ти відчуваєш?

- О так, відчуваю! - вона ледь помітно усміхнулася. - Твоя дружина тебе так і не відпускає.