47

Дмитро вийшов із кабінету Анни, відчуваючи, як усередині нього піднімається хвиля роздратування і дивної, невиразної туги. Адже він пішов, так і не добившись того, чого хотів. А чого він хотів? Усе стало змішуватися в його голові. Ще недавно він був упевнений, що їхній із Віолеттою шлюб - це надійна гавань, але тепер... тепер усе було інакше. Щось усередині продовжувало гризти його. Як хижий звір, що вгризається в найпотаємніші куточки його розуму. Анна... вона була складною, впертою, але в цьому й крилася її притягальна сила.

«Бачу тебе наскрізь!», - з важким зітханням подумав він. Дмитро згадав, як буквально кілька хвилин тому прямо сказав їй це, сидячи навпроти, у тому самому кабінеті.  -«Твоя сутність - саме те, чого мені не вистачає!».

  Дмитро влетів у свій офіс, стискаючи пальці в кулак так, що кісточки побіліли. Після розмови з Анною його буквально трясло. Стільки років минуло, а вона досі ставить його перед непробивною стіною з образ і недомовленостей. Невже не можна залишити минуле в минулому? «Залишити як є і забути... - промайнуло в нього в голові, - може, й справді вистачить?»

Але тут же сам собі відповів:

-Ні, не вистачить! Тепер я буду йти до кінця!

   Начебто він уже став звикати до цієї рутинної боротьби, але щось не відпускало - якась невловима іскра, яка змушувала його знову і знову повертатися до цієї внутрішньої сутички з Анною.

Дмитро плюхнувся за свій масивний стіл, запускаючи онлайн-конференцію з діловими партнерами. Він намагався зосередитися на переговорах, але його погляд раз у раз метався до дверей. Голос партнерів звучав фоном, поки він внутрішньо продовжував кипіти від нещодавньої зустрічі з Анною.

І раптом за дверима пролунали гучні голоси. Він напружився, а за кілька секунд почув, як його помічник відчайдушно намагається когось зупинити.

- Вам не можна сюди! Дмитро Миколайович на важливій зустрічі! - лунало за дверима.

- Мені плювати! Я довго чекати не буду! - звучав молодий жіночий голос, сповнений зухвалості та впевненості.

Двері відчинилися, і Дмитро відчув, як холодок пробіг по спині. Перед ним стояла вона - молодша сестра Анни. Схожість була разюча: таке саме темне волосся, проникливі очі, тільки її фігура була стрункішою, а погляд - зухвалим і непримиренним. Темперамент так і вирував у кожній її фразі.

- Ну здрастуй, Дмитре! - з усмішкою промовила вона, схрестивши руки на грудях. - Пам'ятаєш мене? А що нас пов'язує? - у її голосі відчувалася отруйна суміш гри та погрози.

Дмитро внутрішньо стиснувся, але зовні зберіг спокій.

- Зоя, давно не бачилися... - неохоче протягнув він, намагаючись видворити її поглядом. - І все-таки я зараз зайнятий. Не найкращий час для розмов.

Зоя лише хмикнула, роблячи крок ближче, ніби навмисне підкреслюючи свою непохитність.

- Ой, та облиш. Ми обидва знаємо, що ти завжди знайдеш для мене хвилинку! - вона відверто глузливо посміхнулася. - І, до речі, я чула, у вас з Анною тут своя маленька драма? Невже досі не вщухли пристрасті?

Дмитро напружився ще більше. Ця ситуація виходила за всі рамки. Йому явно не потрібно було, щоб сестра Анни зараз згадувала про минуле і лізла в його справи, тим більше публічно.

- Зоя, я вже сказав! - зараз не час. А якщо чесно, взагалі не час. У мене переговори, і я тебе прошу... - він намагався говорити спокійно, але всередині вже все кипіло.

- Переговори? О, так і мене можна вважати твоєю партнеркою... у якомусь сенсі! - вона усміхнулася, її голос звучав із грайливою погрозою. - Ти що, забув, що між нами було? Чи прикидаєшся? Мені-то ось якраз нудно не стало. Знаєш, Дмитре, я завжди домагаюся того, чого хочу. А ти ж теж любиш виклики, чи не так?

Дмитро видихнув, стримуючи хвилю роздратування. Він відчував, що ця гра занадто затягується.

- Послухай, Зоє, у мене справді немає часу на цю... - він замовк, підбираючи слово, але вона вже перебила його.

- На що? На розмову про старі добрі часи? - її очі блищали від задоволення, коли вона бачила його замішання. - Я знаю, тобі було весело. Ну, давай, пограємо знову. Адже я можу зробити твоє життя ще цікавішим.

Дмитро відчув, як його терпець тріскається. Він піднявся з-за столу, підійшов до неї майже впритул і тихо, але твердо сказав:

- Це не гра, Зоє. І давай на цьому закінчимо. Ми обидва дорослі люди, і я впевнений, що ти знайдеш когось іншого для своїх «ігор». І, до речі, передай привіт Анні, якщо побачитеся!

Зоя подивилася на нього з викликом, трохи піднявши брови, але цього разу відступила. Її гра була розрахована на інший розвиток подій, але вона явно не очікувала такого холодного прийому.