46

    Дмитро чітко розумів, що він починає програвати характеру Анни. Але все ще не здавався.

- А ти не можеш вийти за рамки дозволеного, так? - з хитрою посмішкою запитав він, знову загострюючи гру між ними. - А дарма... Тут давно на тебе чекають.

Анна посміхнулася куточками губ, її погляд був пронизливо холодним, але з тією самою іскрою, яка так притягувала його.

- А я не чекаю! Я нічого вже не чекаю! І нікого! - холодно відповіла вона, і знову між ними запанувала тиша, сповнена напруги та емоцій.

Анна посміхнулася, її очі були сповнені прихованої іронії. Вона відкинулася на спинку крісла і без найменшого вагання вимовила:

- Ти загрався, Дмитре. Ти підводиш не тільки себе, а й Віолетту, і мене.

Дмитро нахилився ближче, стримуючи наростаючу хвилю емоцій.

- А навіщо тобі все це? - різко запитала вона, холодна й відсторонена. - Ти ж сам не розумієш. Ти хочеш більшого, говориш про те, що не повернешся до меншого. Але ти розумієш, що це взагалі означає? Чи ти просто боїшся залишитися з тим, що в тебе є?

Він відкинувся на спинку стільця, намагаючись приховати злість.

Її обличчя не здригнулося, але в очах промайнув якийсь невловимий вогник.

- Ти зараз самотня... - спробував зачепити її він. - Олексія вже немає, Ольга мені все розповіла.

- Я не самотня, я вільна! - спокійно парирувала Анна, її голос звучав упевнено, але з відтінком м'якого смутку. - І не думай, що тобі буде так легко завоювати тепер мою довіру!

Її слова різанули по його душі, як гострий ніж. Це був виклик, який вабив його ще сильніше. Анна була для нього складною загадкою - жінкою, яку він не міг розгадати. Це захоплювало його до божевілля. Вона не давала йому місця у своєму житті, бо знала свою ціну. І це дратувало його, але водночас підбурювало.

Анна глянула на нього довгим, проникливим поглядом, немов намагалася оцінити його наміри.

- Я живу за своїми правилами, Дмитре... - продовжила вона спокійно, але з ледь помітною тінню сарказму. - І мені не потрібно виходити за рамки дозволеного. Якщо хтось не може прийняти мої правила - значить, це не моя людина.

Її слова продовжували ранити його, але він не міг відступити. Ця жінка продовжувала його вабити. Вона була тим, до чого він прагнув - вільною, сильною, недоступною. Його тягнуло до неї, але водночас він розумів, що вона залишається для нього недосяжною.

- То це все ж таки гра, Анно? - з викликом запитав він. - Ти ж розумієш, що я не зупинюся.

- Не грай зі мною, Дмитре! - її голос став холоднішим, але в очах блиснула іскра. - Ти ж знаєш, чим це може закінчитися. І тоді хто програє?

Дмитро відчув, як усередині все закипає. Він не міг програти. Але саме в цьому була її сила - вона грала за своїми правилами, і він не міг їх змінити.

Дмитро, хоч і розумів, що вона знову відгородилася, але розмова зайшла в глухий кут. Відчайдушна, чергова невдача зблизитися з нею.

Він повільно відвернувся і попрямував до дверей, залишаючи її наодинці з її думками і почуттями. Коли двері зачинилися за ним, Анна важко опустилася в крісло, відчуваючи, як її тіло тремтить від пережитого. Вона розуміла, що ця розмова змінила все. І тепер перед нею стояв вибір, від якого залежало її подальше життя.

  «Моя проблема в тому, що я іншим кажу розумні речі, а сама продовжую жити безглуздо!» - подумала вона, провівши Дмитра поглядом і ще кілька хвилин нерухомо дивлячись на двері.