1

Пролог 1. (1)

    Кав'ярня «Холлі» була не тим місцем, де збиралися ділові люди чи гламурні гості. Це був маленький куточок у тихому районі міста, де завжди грала ледь чутна музика, світло приглушували старовинні лампи, а відвідувачі більше часу проводили за філіжанками міцної кави, ніж за смартфонами. У п'ятничні вечори, в одному з кутів кав'ярні, незмінно збиралася невелика компанія. Їх знали всі офіціанти і баристи, але ніхто не знав їхню справжню мету - карти. Щовечора вони збиралися, щоб грати не заради грошей, а заради ризику і відчуттів.

- Отже, як щодо ще однієї партії? - з усмішкою запропонував Діма, піднімаючи на дівчат свої темні очі. Його довгі пальці повільно тасували колоду, немов це було найприродніше у світі заняття.

- Ти знаєш, що я ніколи не відмовлюся... - відповіла Анна, відкидаючи волосся назад і примружуючись. Вона вже програла двічі за вечір, але азарт не згасав. За її спиною майже завжди висів цей крихкий баланс: вона готова ризикнути всім, але сподівається на краще.

- Ну давай, тільки не надто багато. Ми тут заради задоволення. - усміхнувся Артем, ліниво потягуючи лимонад через соломинку.

- Анно, а може, зупинимося? - тихо запитала її подруга Лєра, трохи нервуючи.

Анна кинула на неї короткий погляд і кивнула. Але наступного моменту її очі знову засяяли, коли вона подивилася на Діму.

- Остання партія, і все. Хто виграє, той диктує умови.

Діма сповільнив рухи рук і примружився.

- Умови? - перепитав він.

Анна повільно підняла чашку до губ і зробила невеликий ковток кави, потім, відставивши її, витримала паузу.

- Якщо я виграю, ти виконуєш три мої бажання. Будь-яких! - сказала вона, кидаючи йому виклик поглядом.

- А якщо програєш? - його голос був тихим, але кожна нотка звучала напружено.

- Тоді три твоїх. - Анна хмикнула, але її пальці нервово посмикувалися під столом.

Лєра явно напружилася, але нічого не сказала, лише мовчки стежила за тим, що відбувається.

- Ну що, по руках? - Анна витягнула долоню вперед. Її серце билося швидше, ніж зазвичай.

Діма зупинив тасування і посміхнувся. Не просто посміхнувся - це була та посмішка, в якій ховався хижак.

- По руках. - він повільно потиснув її руку, накриваючи її своєю.

Партія почалася зі звичної легкості. Перша роздача пройшла непомітно, потім друга. Карти падали на стіл під тихий шум музики, ритмічно і без затримок. Анна тримала вираз обличчя незворушним, але всередині все вирувало. Вона прекрасно знала, що Діма - досвідчений гравець. З ним не було легко навіть у ті моменти, коли здавалося, що удача на її боці.

- Нервуєш? - несподівано запитав він, глянувши їй в очі.

- Я? Ніколи! - вона підняла підборіддя, хоча голос злегка здригнувся.

- Знаєш, тебе завжди видає цей рух... - він зробив жест, вказуючи на її волосся, яке вона знову відкинула назад.

Анна стиснула губи і схилилася над своїми картами. Напруга досягла піку, коли залишалося розіграти останні карти. Час немов уповільнився. Кожен хід супроводжувався довгими паузами.

Нарешті, Анна зробила останній подих і розклала свої карти.

- Все або нічого. - прошепотіла вона собі під ніс.

Вона відкрила карти. Діма спокійно глянув на них, а потім повільно і холоднокровно виклав свої. Королі й тузи.

- Ось і все, Анно... - м'яко промовив він, спостерігаючи, як на її обличчі змінюються вирази від здивування до усвідомлення поразки.

Вона сиділа в заціпенінні й розуміла, що Діма зараз збирається заговорити про те, про що вони обидва так довго не наважувалися.

 Анна переривчасто зітхнула й оглянула кафе, боячись зустрічатися поглядом із Дімою.

Кафе шуміло і звуки вже здавалися одним суцільним гулом. Їхні спільні друзі, тільки з ввічливості, демонстрували байдужість до того, що відбувається. Але в цей момент усе здавалося неважливим. Їхні погляди зустрілися, і в його очах світилася іскра, яка змушувала її серце битися швидше.

Діма притулився до столу, нахилившись ближче до неї, і його голос став майже пошепки.

- Я загадаю тобі три бажання, Анно.

Її дихання перехопило. Він говорив це так упевнено, ніби цей момент був наперед визначений, а вона була лише пішаком у його грі. Анна спробувала розсміятися, але сміх її був радше нервовим, ніж веселим.

- Ти ж жартуєш? Це не жарт, Дімо! - вимовила вона, намагаючись зберегти легкість у голосі і відчуваючи серйозність його намірів.

  Адже вона розуміла, що ці бажання будуть не простими для неї.

 Друзі, немов телепатично домовившись між собою, всі дружно пересіли за сусідній столик.  Вони затамували подих, занурені в обговорення їхньої дивної сцени. Лєра нахилилася ближче, у захваті від того, що відбувається, і прошепотіла на вухо Артему:

- Дивіться, як він дивиться на неї! Цікаво, що він загадає?