Розділ 12

Каріна

Він взагалі не змінився. Над цією людиною час явно не має жодної влади, поруч зі своїм сином Марат Громов здається максимум старшим братом.

Раптово відчуваю гостре відчуття дежавю — подумки знову стою перед розкішним особняком Громових. Біля воріт вишикувався кортеж з автомобілів. Весільний. Яким Марк, мій Марк, який ще зовсім недавно присягався в коханні мені і тільки мені, збирається їхати за своєю нареченою.

Не своєю. Свого брата. І коли я намагаюся йому це пояснити, підходить Марат...

До сих пір пам'ятаю стан несвідомого страху, що охопив мене, коли я побачила цю людину. Нехай мені було всього вісімнадцять, я любила весь світ і дивилася навкруги очима, сповненими обожнювання.

Не можу пояснити причину. Це зараз я знаю про Марата надто багато, а тоді він був для мене лише невдахою, який одружився з нареченою з багатим приданим проти волі її батька-мільярдера. І шахраєм, який провернув грандіозну аферу з підміни одного з близнюків його братом. За повної підтримки, як я тоді вважала, цього ж брата-близнюка.

Ще тоді, вісім років тому, Марат діяв на мене лякаюче. Що говорити зараз, коли я знаю, на що він здатний заради грошей? Якщо йому не шкода труїти рідного сина, то хіба для нього стануть перепоною троє маленьких хлопчиків?

Те, що вони його онуки, навіть незручно згадувати.

Як же невчасно поїхали до друзів на узбережжя тато з мамою! І Янніса з Менелаєм немає, сьогодні вихідний. Андронік, Нестор — ну хоч хтось щоб був. Як не треба, повний двір народу, а як щось трапляється, ми з дітьми самі.

Треба було їхати з батьками, вони завжди кличуть нас із собою. Але мені після всього, що сталося, хотілося побути на самоті, подумати, переварити інформацію. Розкласти по поличках.

Розклала...

— Радий зустрічі, дорога міс Ангеліс, — Марат підходить і стає поруч із сином, ховаючи руки в кишенях. Марк свердлить мене поглядом, переплівши руки на грудях.

— Не можу з вами погодитися, пане Громов. Нажаль, — трохи киваю головою і повертаюся до Марка. — Ви сказали, тест ДНК, пане Громов? Тільки не кажіть, що я ваша загублена в дитинстві сестра, я все одно не повірю.

— Ви переходите всілякі межі, — багровіє Марк. Марат попереджувально кладе йому руку на плече.

— Охолонь, сину. У міс Ангеліс досить своєрідне почуття гумору.

— Занадто своєрідне, — крізь зуби цідить Марк. І всі старі образи вмить оживають.

— Ви не залишили мені вибору, — піднімаю підборіддя.

— Перестаньте ламати комедію, Каріно, — спокійно відповідає батько, поки його син від люті роздуває ніздрі. І зразу ж додає з усмішкою: — А ви знатна інтриганка. Скористалися нестабільним станом пам'яті мого сина, приховали своє з ним знайомство. Збрехали про дітей. Не очікував від вас такої дитячості, міс Ангеліс, прямо скажемо, ви мене неприємно здивували.

Від його слів віє холодом, і я зчіплюю руки за спиною. Божечки, що цей жахливий чоловік має на увазі? Невже Марк згадав, хто він? А заодно згадав мене, Нестора, аварію і все інше?

Чи йдеться про мій єдиний приїзд до Громових? Хоч би дали якусь зачіпку...

— А чого ви очікували? — похмуро дивлюся на старшого Громова. — Що я почну вимагати гроші на утримання дітей?

— Отже, ти більше не заперечуєш, що в тебе був зв'язок із моїм братом? — в очах Марка так палахкотить, що якби цей вогонь був справжнім, я б уже вигоріла вщент. — І що Мирон, Макар і Матвій його сини?

Пересмикую плечима і залишаю запитання без відповіді. Головним чином, щоб не розревтися. Або від страху не знепритомніти. Натомість Марк зараз здається охопленим полум'ям гнітом, що ось-ось дістанеться вибухової речовини.

І тоді як бомбане...

— Це так низько, — хрипко каже він. — Ти скористалася моїми провалами в пам'яті. Не зізналася в близькості з Марком. Тепер я пригадав, що ти приїжджала в наш будинок. А я ще мучився, чому твоє обличчя здається таким знайомим. Ти привезла ланцюжок Марка якраз у день мого весілля. Ти вже знала, що вагітна від нього, зізнавайся?

Марк грізно насувається, я злякано задкую. Марат утримує сина за лікоть.

— Охолонь, Марті.

Мені так боляче все це чути, що більше немає сил стримуватися. Сльози течуть по щоках, і я не відповідаю, не пояснюю, взагалі нічого не говорю.

— Чому ти мені збрехала? Я їхній дядько, я маю право знати. А мій син має право знати, що в нього є двоюрідні брати. Три.

Марк заплющує очі і стискає кулаки, намагаючись опанувати себе. Вдивляюся в до болю рідне обличчя, але бачу лише незнайому маску. У серце заповзає сумніви, що холодять нутро.

Начебто це Марк. Але наче й не він.

«Думай, Каро, думай гарненько, — умовляв мене Колесников, — зараз допомогти Марку можеш тільки ти. А я буду поруч!»

Брехло. І тріпло.

Так і знала, що доведеться самій вигрібати. Ну чому мені не дали якийсь ріг або дудку, щоб я могла в разі чого подудіти і покликати на допомогу?

Тепер залишається тільки репетувати.