Розділ 11

Громов

— Сідайте, пане Громов, — командує Каріна, відчиняючи дверцята свого... гм, навіть не знаю, як назвати цю споруду. Як завгодно, тільки не автомобіль. А вона нетерпляче переминається з ноги на ногу, готова одразу застрибнути за кермо. — Чи ви не довіряєте моєму вмінню водити?

— Вам я якраз довіряю, люба міс Ангеліс. А ось що стосується вашого транспортного засобу, скажу чесно, довіра до нього на нулі, — морщуся і, накульгуючи, підходжу до потворного кузова. Зупиняюся за крок від дверцят. — Знаєте, віднедавна я став доволі вибірковим у виборі засобу пересування.

— Навіть не уявляєте, наскільки ви помиляєтесь, любий містере Громов, — передражнює Каріна, і мені раптом хочеться її поцілувати.

Не знаю, чому, просто захотілося. Підняти за талію, щоб лицем до лиця опинитися, і притиснутися губами до губ...

— Сідайте, дядечку Мартіне, вам не можна стояти, — чується схвильований голос.

Опускаю голову і бачу Макара. Так, точно, це Макар, стоїть прямо переді мною. Мирон по ліву руку, Матвій по праву.

— У вас кров тече, — стурбовано киває Мет на мою ногу.

Хлопчики оточили мене і дивляться такими поглядами, від яких у грудях туго натягується і протяжно дзвенить невидима струна.

Щенячими поглядами. Відданими. Вони ловлять кожне слово, кожен рух. І провалитися мені крізь землю, якщо ця дітлашня не намагається мене підтримати.

Ззаду долинає уривчастий гавкіт. Обертаюся і здригаюся.

Боже. Ще один точно такий самий погляд. Відданий. Собачий.

Що я такого особливого зробив? Чим усе це заслужив? Мій власний син ніколи так на мене не дивився, може, тому що я завжди у нього був? А ці хлопчаки ростуть без батька.

Чортів Епіфаній, тільки попадися мені! Присягаюся, твої яйця висітимуть на найвищому у світі дереві, а твій підгорілий зад засяє так яскраво, що зможе висвітлювати дорогу втомленим мандрівникам не гірше за маяк Джидди*.

— Давайте ми вас підсадимо, — пропонує Мирон.

— Ну що ви телитеся, пане Громов? — вимогливо кличе Каріна. — Ворушіться швидше!

Я б, звісно, із задоволенням із нею посперечався, але в мокасині вже починає хлюпати, це знову відкрилася кровотеча. Звідки так багато крові береться з прямо скажемо дріб'язкового розрізу? Певно, осколок увійшов занадто глибоко і зачепив кілька великих судин.

Ще й сама рана щипає і ниє. Треба скоріше дістатися фельдшерського пункту, про повноцінну клініку я навіть не мрію.

Забираюся в середину цієї помісі сміттєвого бака з собачою будкою. Каріна сідає за кермо.

— Мамо, а можна ми з вами поїдемо? — тепер віддані щенячі погляди звернені на Каро.

— Будь ласка, — шепочуть Мирон і Матвій, і мені навіть цікаво, як вона впорається. Чи вона звикла, це я тут один розводжу сентименти?

Каріна витримує паузу, але вистачає її ненадовго. 

— Можна, — здається вона, і хлопчаки в одну мить опиняються на задньому сидінні. Слідом за ними в салон залітає велика тінь і завмирає в ногах у дітей. З-за крісел долинає часте собаче дихання.

— Він що, теж із нами їде? — повертаюся до Каріни. І очам своїм не вірю, вона ніби вибачається.

— Нехай уже прогуляється, — прохальним тоном каже Каро, — а то потім буде кілька днів дутися.

— То ви в нас не тільки Мати Ангелят? — пробую пожартувати. — Ви ще й Матір Грому?

— Щось на кшталт того, — киває Каріна, — Громчик виріс разом із моїми дітьми, тож ви недалекі від істини.

Вона заводить двигун, я нахиляюся так, щоб діти не почули.

— До вашого відома, міс Ангеліс, навіть якби я раптом трансформувався в представника сімейства парнокопитних полорогих, то при всьому бажанні не зміг би отелитися, — кажу напівголосно. — Вам озвучити причину чи самі здогадаєтеся?

Каро голосно фиркає і відвертається, зосереджуючись на дорозі. А я прискіпливо оглядаю салон.

— Що ви так дивитеся? — зауважує Каро.

— Та ось, дивуюся, що цей ваш катафалк у принципі завівся і їде.

— Що ви такий нудний, пане Громов? — морщиться Карина.

— Я нудний?

— Так, ви. Вам усе не подобається. Мій собака. Моя машина. Мій тато.

— Собака у вас чудовий! — запевняю її. — Тато взагалі вищий пілотаж. Але ваша машина... Таке відчуття, що взяли кіоск і приварили до ресор.

— Це Янніс із Менелаєм зробили кузов, — несподівано миролюбиво відповідає Каріна. — Так, мій автомобіль можливо недостатньо витончений, зате він стійкий і швидко гальмує.

До селища не доїжджаємо, Каро зупиняється біля ошатного будиночка, що стоїть на узбіччі, оточеного парканом.

— Хлопчики, ви з Громом стережіть машину. Мартіне, ходімо зі мною, — вона зачиняє двері й підходить до мене, підставляючи плече. — Тримайтеся, ви занадто зблідлий. Не здумайте зомліти, я потім вас не підніму.

Вона бурчить, але крізь показний спокій проривається схвильованість, і мене затоплює хвиля вдячності.