Розділ 9

Каріна

«Я розгадала ваш підступний план, Несторе! З вашого боку було занадто низько маніпулювати мною і моїми почуттями. Я відмовляюся грати в ці брудні ігри. Благослови вас Бог».

Ні, остання фраза тут взагалі не ліпиться. Та й як вона може ліпитись, якщо я фактично його посилаю? Ще й Господа приплітаю. І благословляти я його не хочу, ще чого не вистачало.

Може так?

«Я відмовляюся грати в ці брудні ігри. Бажаю успіхів».

Ні, успіхів я йому бажати теж не хочу. Він мною маніпулює, а я йому успіхі повинна бажати? Не дочекається!

Треба так.

«Я відмовляюся грати в ці брудні ігри. Вмирайте з миром».

Ось так гарно буде. Коротко і по ділу.

Я сиджу на терасі, їм персик і готую розгромну промову у відповідь Колесникову. Нестор не на жарт мене розгнівав, і я перебираю варіанти, як би так йому відповісти, щоб це звучало досить нищівно, а головне, дохідливо.

Але несподівано з анабіозу виходить моя совість. Як би я не гнівалася на Нестора, він поділився зі мною спадщиною Бронського. А міг же нічого не віддавати.

Дід Бронський залишив на таємних рахунках резервний запас і доручив Колесникову стежити за безпекою онуків. Наш Немо Капітан міг спокійнісінько залишити всі гроші собі і мирно дочікуватися старості десь на островах в оточенні напівоголених дівчат.

Натомість шляхетний Капітан відвалив нам із дітьми чимало грошей, сім років тягався по Тибету, прикидаючись бомжем. Тепер ось прибився до Андроніка, зображує старця-знахаря.

Як би його за шахрайство за грати не посадили, цю святу людину.

Гром тикається мені в руку мокрим носом, і я остаточно зазнаю поразки в поєдинку з совістю.

Гаразд. Скажу йому: «Я відмовляюся грати в ці брудні ігри, Несторе. Ідіть із Богом».

Головне не переплутати, із ким чи куди. Це зайве, ми всі дорослі люди.

Я дуже зла на Нестора. Спочатку я йому повірила і навіть засумнівалася в собі. Вирішила, що помилилася, переплутала братів, і на перегонах був Мартін, а не Марк. Що ми з Марком вісім років тому вдалися до фатальної помилки, прийняли Мартіна за мерця. І тепер він як Кентервільський привид з'являється час від часу, щоб звести з розуму власного брата-клона.

От що за маячню ви щойно прочитали, не знаєте? А я в цю маячню навіть повірила. Повелася як овечка на оберемок свіжоскошеної трави.

Ну і хто після всього цього Нестор Колесніков? Якщо висловлюватися пристойно, то маніпулятор і безчесна людина. А якщо непристойно, краще попросити Янніса з Менелаєм, у них запас багатий.

І він ще пропонував вплутати туди дітей! Та нізащо я не дозволю своїм дітям ступити на поріг цього гадючого гнізда.

— Ти бачив настільки безпардонного нахабу, Громчику? — обурено запитую в собаки.

Пес переминається з лапи на лапу і неголосно підвиває. Співчуває від усієї своєї собачої душі.

— Дякую, любий, — важко зітхаю і чухаю собаку за вухом, — ти один мене розумієш.

Зненацька Гром зривається з місця і з усіх лап мчить до воріт. Звідти долинає шум двигуна, і я йду слідом, щоб подивитися, кого це до нас принесло в таку спеку. І кого полетів зустрічати Гром.

Зазвичай він лінується, максимум може розплющити одне око, і то, якщо хтось із нас маячить на горизонті. Гром любить похвалитися, що в нього все під контролем.

Якщо ніхто не бачить, він і не ворухнеться.

У двір в'їжджає розкішний позашляховик, його глянцеві боки яскраво виблискують на сонці. До нас сюди рідко такі заглядають.

Минулого місяця, щоправда, була одна сімейна пара з трьома дівчатками, вони до Отоносів їхали. Але в них стався форсмажор, пробило колесо. А що цьому знадобилося...

Я навіть у думках запинаюся, бо задні дверцята відчиняються, і звідти виходить Громов, власною персоною. Бачить мене і коротко киває.

— Добрий день, пані Ангеліс. Нічого, що я вас потривожив?

Я готова заприсягтися, що це той самий Громов, який був на перегонах. Та сама крива напівусмішка, нахил голови під тим самим градусом. І кількість зморшок біля примружених очей та сама.

Але який із братів зараз переді мною, я вже починаю сумніватися. Це ж треба було так засмітити мені мізки.

Та щоб ти скис, Немо Капітан!

Тим часом наш пес поводиться вкрай дивно. Нетипово. Стрибає навколо Громова, тицяється йому в руки носом, крутить хвостом як вентилятором.

Той розгублено дивиться на собаку, яка божеволіє. Піднімає на мене очі з німим запитанням у погляді.

— Його звуть Гром, — кажу, складаючи руки на грудях, — і ви йому явно сподобалися, пане Громов.

— Гром? — здивовано перепитує Громов і обертається на пса, що скаче навколо нього. Знову повертається до мене, і раптово його обличчя блідне. Він піднімає руки до скронь і запитує хрипло, запитально дивлячись на мене: — Збитий собака?

І я з переляку відсахуюся.