Розділ 6

Каріна

— Ну як, смачно? — Нестор дивиться з очікуванням, ніби моя похвала для нього надто важлива. Піднімаю вгору великий палець, оскільки рот забитий їжею.

Колесніков задоволено хекає і бере з решітки рибину. Ласкир і кам'яний окунь, смажені на вугіллі, це справжня їжа богів. Особливо зараз, коли я від голоду готова з'їсти самого капітана Немо.

Я й не знала, що так зголодніла, поки Нестор не розклав на решітці натерту сіллю і пряними травами рибу. Далі я дочекатися не могла, поки він не плюхнув мені в тарілку окуня з неперевершеною скоринкою, яка пахне димом.

Я зателефонувала додому і сказала, щоб діти лягали без мене. Нам є що обговорити з «капітаном», але коли він із серйозним виглядом повідомив, що на голодний шлунок будь-які розмови вести відмовляється, то мав рацію.

— Бери ще, — підсовує він рибину, — ось ласкир спробуй. Це свіжа, я її вранці зловив.

— Що ж я все з'їм, а вам нічого не залишиться? — протестую, але скажу чесно, досить мляво. Ласкир це моя слабкість.

— Нічого, я собі ще наловлю, — відмахується Колесников, — я тут надовго.

Коли від риби залишається тільки купа кісток, Нестор ставить на мангал металевий чайник і накидає всякої трави.

— А ви справді на Тибеті були? — запитую, з блаженством витягуючись у кріслі-шезлонгу.

Немо Капітан розуміється на комфорті та зручності. У його невеликому таборі хіба що прасувальної дошки немає. Намет із підігрівом, акумуляторний ліхтар, що освітлює нас як прожектором. Навіть гасниця з туркою є для кави. Але ми вирішили, що зараз будемо чай.

— Справді, — Нестор прикурює, вмощуючись так, щоб на мене не йшов дим, і каже вибачливим тоном: — От, ніяк кинути не можу. Весь час щось заважає.

— І вас справді тибетські ченці навчили всяких рецептів чудодійного зілля?

— А це вже Андронік навидумував, чортяка хитра, — сміється Колесников, затягуючись. — Я, дівчинко, там ховався, а не травички збирав. Мені не до того було.

— А як же чудесні зцілення? — навіть не намагаюся приховати розчарування.

— Ефект плацебо, — розводить руками Нестор, — чула про такий? Люди хочуть вірити в чудесну силу ліків і зцілюються тому, що самі дають собі таку установку.

— А чому аж на Тибеті?

— Бо на мене полювали, — Колесников струшує попіл і хоч говорить буденним тоном, у мене мурашки йдуть по шкірі.

— Хто? — запитую сиплим голосом.

— Твої хороші знайомі. Ледньов і його банда.

— Бос? — розумію скоріше інтуїтивно і зразу ж перепитую: — Це той, що на Марата Громова працює? З ним ще троє були, лисий, потім із квадратною щелепою, і третій схожий на тхора.

— Ти дуже спостережлива дівчина, Каро, — хвалить мене Нестор, — так, це вони.

— То навіщо ж ви повернулися? — знижую голос і навіть озираюся. — Ви від них тут ховаєтеся?

Мені стає не по собі. Може, я зарано переїхала до батьків, варто було ще пожити в тітки Коллідори? Але Колесников напрочуд спокійний.

— Ні, не від них, — хитає він головою, — усе набагато серйозніше, Каро. Ледньов і його співробітники загинули в автомобільній аварії три роки тому.

— Як загинули? — я підводжуся. — Ви думаєте, що...

— Я думаю, що хтось позбувається свідків. Або можливо навіть виконавців.

— Я вас не розумію, — чесно зізнаюся Нестору. — Ви сім років відсиджуєтеся в горах, потім падаєте як сніг на голову. Видаєте себе за помічника Андроніка, ховаєтеся на острові. І при цьому робите все, щоб звернути на себе увагу.

— Чию увагу? — уточнює Нестор.

— Мою. Чи ви сподівалися, що в мене передчасно почався старечий склероз, і я не зрозумію, що Немо Капітан — це Нестор Колесников? І не згадаю про вас, коли ви відкриєте прокат рибальських снастей? Ви серйозно?

— Навпаки, Каро. Я сподівався, що ти все зрозумієш правильно.

— Тоді чому ви просто не прийшли до мене? Навіщо вам знадобився весь цей маскарад?

— Бачиш, Каро, вся річ у тім, що я не знаю, які в тебе зараз до нього почуття, — Нестор впивається немигаючим поглядом, і я почуваюся як під мікроскопом.

— До кого, до нього? — шепочу скоріше щоб потягнути час. Я чудово розумію, про кого він говорить. І Колесніков це теж чудово розуміє. Нахиляється ближче і говорить довірливо:

— Чи залишилося хоч що-небудь, Каро, чи все вже в минулому? Крім трьох ангелят вас більше нічого не пов'язує?

— Що ви маєте на увазі? — бурмочу зніяковіло, геть збита з пантелику.

— Добре, поясню по-іншому. Я боржник Бориса. Я зобов'язаний йому життям. А що пов'язує тебе з Марком, Каріно? І чи пов'язує щось ще, крім його дітей? Навколо тебе весь час крутиться той рудий хлопчина, це те, що я думаю? — Нестор свердлить пронизливим поглядом, і я почуваюся дуже незатишно.

— А, це Еврипід, — полегшено махаю рукою, — не звертайте уваги. Він мій приятель. Просто друг.

— А Марк? — продовжує свердлити Колесников, і я рішуче встаю і обтрушую спідницю.