Розділ 5

Каріна

Паркую автомобіль біля паркану, випускаю Грома з салону. Нахиляюся до собаки і шепочу майже в саме вухо:

— Гром, кульгати! — погладжую пса і подумки прошу в нього вибачення.

Гром порядний і чесний собака. На відміну від чималої частини знайомого мені людства дуже совісний. Він терпіти не може обманювати, тим паче Андроніка.

Тут я з Громом солідарна, я теж не люблю брехню. Але коли навколо мене подібно до брюссельських мережив вигадливо плетуться інтриги і змови, цього я не люблю ще більше.

Грім піднімає вологі, сповнені скорботи очі, і важко, зовсім по-людськи зітхає. Підгинає передню лапу, робить крок і припадає на неї, мордою майже торкаючись землі.

Кульгати Грома навчили діти, коли їм було по чотири роки. Мій бізнес тільки почав розвиватися. Якось я поскаржилася телефоном подрузі, як боюся прогоріти і втратити вкладені гроші, не знаючи, що мене чують хлопчики.

— Жебракувати піду, — сказала я, і мої сини зрозуміли по-своєму. Вирішили, що я витратила останні наші гроші.

Вони почали потай готуватися ходити на заробітки по містах і селах. Танцювати зейбекіко* і сіртакі* хлопчаків навчили в селищі щойно вони почали ходити. Мир вніс припущення, що собака, який збирає гроші, викличе більший відгук у жалісливих громадян, ніж проста картонна коробка. А Мак зауважив, що непогано було б, якби собака кульгав. Так би мовити, для посилення образу.

Хлопці взялися дресирувати Грома, і коли на дні народження тітоньки Ніколетти їх попросили станцювати, пес стягнув у тата панамку і, припадаючи на передню лапу, пішов обходити гостей. Іноді він плутав лапи, іноді шкутильгав одразу на обидві, але не забував підійти до кожного гостя і штовхнути його лобом.

Чи треба казати, який це викликало ажіотаж. Особливо коли хлопчики вдома зізналися мені, що послужило причиною.

Відтоді я в присутності дітей ретельно стежу за своїми словами, а Гром крім «лежати», «голос» і «фу» блискуче виконує команду «кульгати».

Стукаю у вікно, Андронік виростає з низького дверного отвору.

— Каліспера, киріє, — я йому рада абсолютно щиро. Востаннє ми бачилися тижнів зо два тому.

— Каліспера, Каро, — киває Андронік, — що на цей раз сталося?

— Гром шкутильгає, подивитеся собаку, киріє?

— Чому ж не подивитися? — Андронік широко відчиняє двері. Гром понуро шкутильгає в хату, ховаючи очі від киріє, а той чомусь дивиться на мене.

Я допомагаю псу піднятися на стіл, Гром лягає і відвертає від мене морду. Зітхаю. Тепер доведеться довго і нудно вибачатися, наш пес надто вразливий і образливий.

— Еврипід говорив, у вас помічник новий з'явився, — кажу ніби мимохідь, поки Андронік своїми величезними ручищами промацує собачу лапу.

— З’явився, — киває Андронік. З ґанку лунають швидкі кроки, скрип хвіртки й шурхіт велосипедних шин. Киріє дивиться на вікно і продовжує: — Свята людина.

— Еврипід говорив, він вам травички нові привіз лікувальні, — намагаюся витягнути Андроніка на бесіду, але той сьогодні небагатослівний.

— Привіз. З Тибету, — невизначено махає рукою.

— З Тибету? Треба ж, куди його занесло, — ледве стримуюся, щоб не поглузувати.

— Каже, у тибетських ченців жив. Вони його й навчили.

— І що там такого є на Тибеті, чого в нас немає?

— На Тибеті? А холєра його знає.

Ну неможливо так розмовляти!

— І де ж він? Цікаво подивитися.

— А що на нього дивитися? — знизує плечима Андронік. — Такий самий, як і всі. Руки-ноги, голова. Головне ж, що в голові. А це ти як побачиш? Ніяк.

Він сам запитує, сам відповідає. Терпляче чекаю, хоча саму так і підмиває метнутися за ворота.

— Поговорити теж цікаво. Познайомите зі святою людиною? — погладжую Грому, який задрімав. Андронік показує на вікно.

— Так поїхав він. На риболовлю поїхав, на острови. Збирався завтра зранку, а тут ні з того ні з сього як підскочить, схопив велосипед і тільки його й бачили.

Це тому що мене впізнав? А ось це треба з'ясувати.

— Ми з ним новий бізнес плануємо, — несподівано розщедрюється на інформацію Андроник, — будемо туристів на риболовлю возити.

— Еврипід говорив, — киваю, — гарна ідея. Думаю, все вигорить.

— Ще й як вигорить, — відповідає киріє і одразу без переходу: — Забирай свого собаку, Каро, він здоровий як бик.

— Дякую! Гром, у машину, — пес злітає зі столу і вибігає з дому. Ми одночасно встрибуємо на передні сидіння, і я на повну витискаю газ.

Автомобіль підскакує і зривається з місця. Уже темніє, можу дозволити собі не ховатися. Вмикаю потужні, наче прожектори, фари і лечу трасою, визираю самотнього велосипедиста.

Наздоганяю його буквально хвилин за десять. Прилаштовуюсь у хвіст і підтискаю. Свята людина в насунутому на лоб капюшоні так старанно крутить педалі, що я всерйоз починаю побоюватися, як би він не подолав гравітацію і не злетів в стрімко темніюче небо.