Розділ 2

Каріна

Долоня свербить від бажання заліпити ляпаса по випещеній фізіономії.

Ще б моє обличчя йому не було знайоме! А чиє, цікаво, обличчя він бачив перед собою цілих два тижні, поки я переховувала його у своїй спальні? Не кажучи вже про те, що весь останній тиждень ми не вилазили з ліжка?

Моїх дітей хоч і називають ангелятами, але їх не морським бризом занесло. Вони народилися як усі земні діти від абсолютно земного чоловіка. Який, до речі, клявся, що в нього все під контролем. Який вимагав, щоб я йому довіряла. Який освідчився мені і подарував у якості обручки ланцюжок і кулон із зображенням колеса з ангельськими крильцями.

І який зараз стоїть переді мною і навіщось продовжує ламати комедію.

— То що, пані Ангеліс, ми з вами ніде не зустрічалися? — не вгамовується Громов, дивлячись мені в очі своїми нахабними й безсоромними очима.

Навіть мої сини так не вміють, а я ж вважала, що вже бачила все. Особливо після того, як вони пофарбували вставні щелепи тітоньки Ніколети в зелений колір. Тітонька зосліпу не помітила і вдягла їх до сніданку.

Від страху всі домашні ледь не стали заїками, а Мир заявив, що в усьому винен рідкий хлорофіл, який тітонька Ніколета п'є вранці натщесерце.

Ейніс тоді від сміху ледь не вдавився. Відтоді до Ніколети міцно приліпилось прізвисько тітонька Халк.

Тепер я розумію, що це все були квіточки. І що потенціал моїх дітей ще розкриється на повну силу. Навіть з'являється зрадницька думка кинути зараз це Марку в обличчя.

І не тільки йому. Можна про це на весь світ заявити. Тут достатньо представників ЗМІ, а Громови досить відомі особистості, щоб про моє викриття не розтрубили у всіх вечірніх новинах.

А що? Нехай хлопчики цей свій потенціал реалізують на Громових, не все ж одним Ангелісам віддуватися.

Нехай Марат теж Халком побуде. За умови якщо, звісно, він уже носить вставну щелепу.

Я навіть набираю повні легені повітря, але раптово в сумці вібрує телефон. Риюся в сумці, не можу знайти.

— Потримайте, будьте люб'язні, — пхаю Марку в руки згорток із бутербродами, упаковку вологих серветок — велику, щоб на всіх трьох вистачило. Пакет із яблуками, трьома. Три упаковки з горішками і попкорном. Три соки з трубочкою. Термос із какао — теж невеликий, усього на три чашки.

— Термос не влізе, — попереджає Громов, притримуючи підборіддям пакетики із соками.

— Ну в мене ж у сумку вліз, — парирую я, — чи ви хочете сказати, що моя сумка більша за ваші руки?

— Пхайте мені його в кишеню, — поступається Громов, мабуть, зрозумівши, що сперечатися зі мною — заняття марне, а тому невдячне.

Нарешті знаходжу телефон і бачу повідомлення з незнайомого акаунта. Відкриваю.

«Тримай рот на замку. Немо Капітан»

— Ого! — не можу стримати здивованого вигуку.

Марк із заінтригованим виглядом намагається зазирнути в мій телефон, але йому нічого не видно через пакетики соку.

— Хто це вам пише? — вимогливо запитує він. — І взагалі, я поставив запитання, пані Ангеліс. У вас дивовижна здатність уникати відповіді.

— Це ви ще з дітьми не спілкувалися, — бурмочу, роздивляючись повідомлення. «Тримай рота на замку»... Схоплююсь і додаю: — З моїми дітьми, звісно ж.

Дивлюся то на повідомлення, то на Марка. Потім веду поглядом по екліптиці на трибуни й кілька разів кліпаю очима. Провалитися мені на цьому місці до земного ядра, якщо просто зараз Немо Колесников, тьху ти, Нестор Капітан не дивиться на нас із Громовим.

Це перша його поява відтоді, як тато приніс мені в пологовий будинок конверт із запискою і чеком на сто тисяч євро.

Перед внутрішнім поглядом постає великий броньований позашляховик, з якого виходять четверо чоловіків, одягнених у чорні костюми. Вони йдуть прямо на мене, а я стою перед ними безпорадна і беззахисна.

У мене не було приводу засумніватися в Несторі. Жодного. Тим більше, він мені нічого не обіцяв.

Марк Громов мені обіцяв занадто багато. Він нічого не виконав, він покинув мене і одружився з нареченою свого брата. І він продовжує вести свою незрозумілу гру.

То кого зараз слухати і кому вірити?

Піднімаю очі і впритул дивлюся на Марка. Клянуся, ні на кого я не дивилася так виразно, благально і красномовно.

«Не мовчи! — кричу, вимагаю безмовно. — Досить прикидатися. Подай мені який-небудь знак. Хоч якийсь. Кивни, махни рукою, смикни плечем. Моргни. Ну будь ласка!» — вистрілюю очима повні заряди.

Але, мабуть, ставки в цій тривалій грі занадто високі. Марк продовжує дивитися на мене з повною безтурботністю. Його погляд не виражає нічого крім хіба що легкого занепокоєння.

У зворотному порядку складаю в сумку пакети з соком, яблука, бутерброди і серветки. Розпихаю горішки й попкорн.

— Ніде, — кажу, не відводячи очей.

— Що, вибачте? — нахиляє голову Марк. На його обличчі відбивається легке здивування.

— Ніде ми з вами не зустрічалися, пане Громов, зрозуміло вам? — дістаю в нього з кишені піджака термос і кладу в сумку. Останнім пхаю мобільний телефон.