Глава 18.

Глава 18.

Пустеля змінювала колір разом із сонцем, що підіймалося дедалі вище, випалюючи останні краплі нічної прохолоди з піску. Перед світанком вона була сірою, як попіл загаслого багаття, потім пожовтіла до брудного відтінку зуба мерця, а тепер, коли світило вже нахабно викотилося на середину небосхилу, засліплювала білястим, майже сталевим блиском, від якого сльозилися очі й нило в скронях.

Ліара їхала мовчки, дивлячись поперед себе на безкраїй обрій, який ніяк не хотів наближатися, хоч би скільки поганяли коней. Спина боліла. Стегна боліли. Навіть волосся, здавалося, боліло - настільки воно просякло піском, потом і дрібним, їдким пилом, що набивався всюди: під нігті, у складки одягу, в халяви чобіт… у саме нутро.

Кінь під нею йшов рівно, твердо, наче й не помічав виснажливої дороги. Йому, мабуть, було легше, ніж чарівниці. Принаймні тварина не носила на шиї магічного обруча, що з кожним кроком тиснув усе дужче, вперто нагадуючи про своє існування. Ніби про нього можна було забути. Цей клятий нашийник пульсував так, немов хотів вичавити з її грудей серце. 

- Ще трохи, Володарко. - тихо промовила Зарма, під'їхавши ближче. - До полудня повинні дістатися ущелини. 

Ліара досі не могла звикнути до жучиного обличчя гайри, змарнілого від тяжкої туги за матір'ю, хоч та й силкувалася триматися в сідлі рівно, як і годиться справжній доньці пустелі.

- Скільки разів ти вже це казала? - саркнула Ліара, заворожено дивлячись, як сіпаються тонкі жвали пустельниці. - «Ще трохи». Спочатку було три дні. Потім ще два. Тепер от «до полудня». Краще зізнайся, що ми заблукали, то я хоч перестану на тебе покладатися. Бісів нашийник і так знає куди прямувати.

- Дорога довша, ніж я думала. - незворушно відповіла гайра. - Але якщо йти через ущелину, а не перевал, то це заощадить нам цілий день.

- Заощадить день страждань заради ще одного дня страждань в іншому місці. - в'їдливо кинула Ліара голосом, у якому не було справжньої злості, лише втома, що вже давно прогризла кожну її кістку.

Чарівниця вкотре торкнулася пальцями обруча на шиї. Метал здавався гарячим, майже палким, хоч повітря ще зберігало нічну прохолоду. Це пекуче відчуття посилювалося з кожним днем, відколи вони покинули печеру Шайги. Спочатку ледь помітне, як подих на шкірі. Тепер - невідступне, наче хтось притиснув до горла жарину й роздмухував її щомиті сильніше. 

Руа відчувала наближення до Храму. Ліара просто знала про це так само, як знаєш, що насувається громовиця: ти ще не бачиш перших хмар, а по шкірі вже бігають сироти. Чужий, настирливий тиск відбивався в кожній її жилі: легким дрижанням пальців, нудким щемінням під ребрами, ниттям у потилиці. Гнітючий тягар на споді душі ставав дедалі важчим.

Гучне, роздратоване бурчання позаду різко висмикнуло чарівницю з липкого мороку.

- Клянуся святими пращурами, якщо це сідло ще раз натисне мені саме туди, куди воно щойно натиснуло, я піду пішки. - простогнав Бальгаїт, совгаючись так, наче намагався вмоститися водночас усіма частинами тіла, крім, власне, сідниць. - Через цей клятий пісок, я щось розлюбив їздити верхи.

- Пішки ти дійдеш до Долини Сліз якраз тоді, коли ми вже будемо повертатися назад. - сухо зауважив Кааріс, не повертаючи голови. 

Голос архімагістра лунав рівно й загальмовано - так, як говорить людина, що промовляє слова не тому, що хоче, а тому, що це просто слушний момент для розмови. 

Ліара скоса зиркнула на Кааріса. Він сидів у сідлі надто прямо для налга, надто випростано, як лялька, підв'язана невидимими мотузками. Час від часу, коли путулу набридало гратися, архімагістр на мить обвисав, його плечі опускалися, голова хилилася вбік. Але потім, немов хтось знову смикав за нитку, він випростовувався. Різко, неприродно, так, ніби тіло раптово згадувало про свій послух.

- Знаєш, гостровухий, тобі варто перейматися не гарцюванням, а тим, що твоя дупа скоро стане такою ж пласкою, як твоя макітра. - долинув знизу глузливий, хрипкуватий гавкіт Нібраса.

Кайр біг поряд із кіньми, легко, майже граційно, зовсім не докладаючи зусиль, попри те, що доводилося долати той самий пісок, який нещадно хльостав вершників і виснажував коней. Зміїні зіниці демона випромінювали неприхований насміх.

- Стули пельку, блохливий! - огризнувся Бальгаїт, гидливо сплюнувши в бік кайра. - І взагалі, якого дідька ти до мене прискіпався? Онде Крагур теж мовчить, страждає. Збиткуйся з нього.

- Я не страждаю. - глухо прогарчав дорн, але навіть у цих словах вчувалося зусилля, з яким він їх вичавлював.

Крагур сидів у сідлі з тією ж кам'яною непохитністю, з якою тримався після бійки зі скраксами. Його рука, перемотана закривавленою пов’язкою, лежала притиснута до боку. Кожне спотикання коня, кожен вибій на дорозі озивався на його обличчі спалахом болю, який він щоразу гасив, стискаючи щелепи так сильно, що жовна проступали під сірою шкірою.

Ліара занепокоєно поглянула на пораненого вояка: 

- Крагуре, якщо рана знову відкриється… 

- Не відкриється, принцесо. - перепинив її дорн, насупивши чоло. - Я витримаю.

- Ти витримаєш, доки не звалишся непритомний. - зауважив Бальгаїт. - А тоді нам доведеться тебе, бугая, затягати на коня. Я не хочу зламати собі хребта.

- Щоб зламати хребет, треба його мати, хробацюро. - Нібрас задиркувато вишкірився на ельфа.  

Бальгаїт байдуже відмахнувся.

Крагур промовчав, лише міцніше вхопивши поводдя здоровою рукою. Його підборіддя трохи піднялося, а погляд втупився кудись уперед, у розпечене марево обрію. Ліара впізнала цей вираз. Вона вже бачила його раніше, у тих сірих воїнів, чиї тіла лишилися на бархані далеко позаду, розшматовані скраксами. Завзяття, що межувало з безглуздям. Гордість, яка не дозволяла визнати слабкість навіть перед обличчям смерті.

Вона відвела очі, відчуваючи, як у грудях щось болісно стискається. Скільки крові на її руках? Скільки душ вона вже занапастила, щоб виграти бодай день битви, в якій рано чи пізно зазнає поразки? А тепер ще й Крагур - відданий вояк, чиє життя тримається на тонкій волосині впертості й обов'язку.