Глава 17.

Глава 17.

Вицвіле сонце пустелі смалило так, неначе хотіло посмажити все живе й подати його кровожерливим богам на таці власної жорстокості. Повітря дрібно тремтіло над розпеченим піском і, здавалось от-от трісне від спеки. Обрій, неначе розтоплений живим сріблом, розмазувався у розляпувату, химерну картину, що виїдала очі своїм нестерпним блиском.

Посеред всього цього сліпучого марева, вивищуючись над задушливим, нещадним жаривом, поставав Серрасанд.

Білий. Чистий. Непристойно бездоганний.

Місто виростало просто з могутньої гори, гострі скелі якої розступалися, і в їхніх розколинах здіймалися витесані з каменю будівлі. Стрункі, рівні, занадто плавкі, щоб бути витвореними людськими руками. Все сяяло білиною, неначе облите густим молоком.

І поміж всієї цієї променистої краси буяли сади. Сади, що не мали права існувати посеред нищівного пекла пустелі. Сади там, де мав бути лише пісок і смерть від посухи.

Пишні, роспашисті крони дерев безсоромно рясніли соковитим зеленим листям. По арках та стінах будівель плелися в’юнки, квітучі лози, що спадали важкими гронами на бруковані вулиці Серрасанду. Пелюстки квітів були такими тонкими, що здавалися напівпрозорими в яскравому сяйві сонця, а їхній солодкий, тонкий аромат затьмарював навіть задушливий запах пилу.

Саме повітря тут було наче напоєне грозою, яка от-от мала грянути попри кришталево чисте, без жодної хмаринки, небо.

Довкола міста, підперезуючи його неприступним, гордовитим паском, височіли суворі, грубо обтесані стіни. На їхніх посічених піском та вітром валунах, неначе старі, глибокі шрами були викарбувані гранчасті руни.

Роен мовчки вдивлявся в це неначе несправжнє, ефемерне, диво. В його погляді не було ані захвату, ані милування - лише холодна пильність вояка, якого життя навчило сумніватись навіть в тому, що він бачив на власні очі.

- Не місто, а марево. - ніби почувши думки друга, пробурмотів Стіг. - Так смердить багатством, що аж в носі крутить.

- То не багатство, а кляте чаклунство. - похмуро озвався Альдо.

- А ти вже великий знавець? – знущально чмихнув Флікс.

Альдо не відповів. Його рука інстинктивно здійнялася в гору, щоб відважити магові запотиличника, але, щось згадавши, він сумно зітхнув.

- Сумуватиму за ним. - раптом сказав гном. - За лускатим. Прикипів я до того здорованя.

Роен кивнув, не відводячи погляду від міських мурів:

- Ти ж пам’ятаєш, що сказав Талассін. Арневади тут не виживуть.

У його голосі мимоволі пролунало більше смутку, ніж він хотів виказати.

- Та буде вже вам скиглити. - роздратовано буркнув Стіг. – Чого за тими ящерами побиватись? Мій клятий бік досі болить, наче собака порвав, бо те падло брикливе мене скинуло.

- Хто тобі винен, йолопе, що ти заснув верхи?! – бранчливо саркнув Альдо.

- Я замислився! А очі самі злиплися, бо думки тяжкі були! - огризнувся Стіг.

- І руку до поводдя теж думки тяжкі завадили примотати? - крякнув Флікс.

- Годі! Ви через це вже гавкалися! – втрутився Роен, поки сварка не переросла у чубанину.

Флікс миттєво збагнувши, що першою і єдиною жертвою бійки буде саме він, зосереджено погладив по голові зефірона, що висунув мордочку з його торби. Ящіркоподібне кліпнуло золотистими очима й облизало повітря тонким язиком.

- Не бійся, руданчику, великі братики пішли. - лагідно сказав Флікс, чухаючи лускату голову. - Залишилось лише два гидких коротуни, але вони тебе не займуть.

Зефірон пискнув й вкусив його за палець.

- Ах ти ж, невдячний вилупку! - зашипів Флікс, струшуючи руку. - Я ж тебе з орлиного гнізда врятував! Треба було там тебе й залишити!

Лускатий кліпнув з таким виглядом, ніби мав іншу версію власного порятунку.

- Так тобі й треба, брехуняко. – пирхнув Стіг. – Малий пам’ятає, що то ми його звідти витягли.

Тим часом мандрівники наблизилися міської брами, що нависла на ними масивною кам’яною аркою, поточеною глибокими, гладкими рунами.

На мурі, обабіч воріт, нерухомо завмерли десятеро фігур у золотавих, вишитих закрутистими візерунками мантіях.

На перше око вони здавалися статуями, що прикрашають величну браму Серрасанду, але раптово одна з них поворухнулася. Потім інша. За кілька миттєвостей золото мережаних шат уже миготіло на сходах.

Натовп біля воріт гомонів: крамарі, подорожні, носії води, діти, що тулилися до спідниць жінок... Стоголосий гамір, де слова лилися, як пряний сироп, липкий від лестощів та гарячий від сварок. Але щойно золотаві постаті рушили вперед, гомін обірвався, наче хтось перерізав струни барбата.

- Шукачі… - прошепотів наляканий жіночий голос.

- Шукачі Сяйва…

Ці тривожні слова побігли наполоханим натовпом, наче вітер степовою травою.