Глава 16.

Глава 16.

Спека нещадно палила обличчя. Пісок розпеченими голками впивався в шкіру. Ліара прийшла до тями, не розуміючи, де знаходиться. Відчуття було дивне й болісне: наче хтось тягнув її по землі, ледь не відриваючи ноги.

Руки... Чіпкі, хапкі, наче гілки лози. Вони тягнули її по сипучій поверхні, залишаючи нерівну борозну пилу, яку негайно змітав вітер. Все тіло пекло так, ніби його вивернули навиворіт й обваляли у скалках скла. Повіки не слухалися. Набряклі, склеєні кіркою поту й солі, вони нестерпно свербіли. Кусаючи від болю губи, чарівниця через силу змусила себе їх розліпити.

Перед очима плили неясні тіні. Чотири... Ні, шість... Чи вісім?.. Лап? Рук? Що це за погань?

Спочатку Ліара вирішила, що марить. Піщана вогневиця, спека, задуха, голод, магічне перенапруження. Все разом. Так. Все правильно. Все логічно.

Але з кожною миттю обриси ставали виразнішими. Напівпрозорі, немов вилиті зі скляної смоли, хітинові лапи. Каламутні очі, в яких не відбивалося нічого... Звірячі морди... Хоча ні... Обличчя... У них були обличчя... Людські... Майже. Якби людина була вилуплена з яйця, зростала в темряві підземелля і харчувалася собі подібними, то вона могла виглядати саме так.

Думки, сплутані, як сухі коріння, безладно метушилися в голові, що розколювалася від болю.

«Смол?.. Свал?.. Скальк?..»

«Дідько, як же їх звали?»

Слово крутилося на язиці, до сверблячки лоскотячи піднебіння.

«Скракси».

Ось воно, це огидне, шорстке слово. Скракси. Отруйні, паразитуючі виродки, що повзають по пісках і печерах, як стоноги по згнилому дереву. Кровосмоки. Вони вгризаються в тіло й п'ють його зсередини, не вбиваючи відразу. Вони люблять, коли здобич відчуває наближення смерті... А ще вони розмножуються, відкладаючи яйця всередині трупа...

«О, Боги!.. За що?!»

У грудях чарівниці щось тьохнуло. Біль? Жах?.. Ні. Полегшення.

«Кінець».

«Нарешті...».

Світ поплив, потьмянів. Десь, крізь гул у вухах, прорвався рик. Горляний. Чужий. Занадто низький, щоб належати людині. Щось світле промайнуло поруч. Блиснули ікла, і... Темрява...

Холод. Прохолодний, свіжий струмінь. Вода.

Ліара сіпнулася й ледве відкрила очі. Її пальці судомно стиснулися, самі собою, і вона різко виривала шкіряний бурдюк з чиїхось рук. Притиснувшись потрісканими губами до його солонуватої шийки, чарівниця взялася ковтати живущу вологу, як потопельник повітря.

- Гов, легше! - пролунав басовитий, трохи хрипкий жіночий голос. - Не поспішай. Помалу.

Мішечок акуратно, але твердо висмикнули зі слабких пальців чарівниці.

- Ти хто?.. - прохрипіла Ліара, ледь не захлинаючись. Вона знову потягнулася, вирвала бурдюк і зробила кілька коротких, тремтливих ковтків. Губи лопнули і по підборіддю потекла кров, змішана з водою. Чарівниці було байдуже.

- Зарма. - відгукнулася незнайомка і простягнула руку, пропонуючи допомогу.

Ліара інстинктивно відмахнулася, але відразу зрозуміла, що самотужки не підведеться. М'язи нили, ноги не слухалися, у голові паморочилося. Шкіра, подерта до живого м'яса, боліла так, неначе її натягнули на барабан.

- Гаразд, Зармо... - пробурмотіла чарівниця.

Незнайомка легко підхопила її під пахви й поставила на ноги. Сила відчувалася в кожному русі пустельниці: висока, кремезна, плечаста, з смуглявою шкірою та руками мисливиці. Шрами, пошарпані татуювання, запах пилу й звіра надавали Зармі дещо дикого, навіть лютого вигляду.

- Відпусти. - Ліара смикнулася, марно намагаючись вирватися.

- Як скажеш. - хмикнула пустельниця й розчепила хватку.

Чарівниця впала у пісок.

- Гаразд. - прошипіла Ліара крізь зуби. - Допоможи мені.

- Як скажеш. – спокійно відповіла Зарма. Без образи. Без насміху. Просто підняла Ліару, як мішок з пшеницею, і закинула її руку собі за шию.

Десь поруч пролунало м'яке гарчання, і чиясь широка морда ткнулася в долоню Ліари. Мокрий, теплий ніс. Коротке, густе полове хутро. Язик ковзнув по обвітреній шкірі чарівниці, залишивши вологу смугу.

Ліара повернулася. Перед нею стояв звір.

Він був схожий на вовка, але більший - на голову вищий, з жилавою шиєю, м’язистим тулубом і поглядом, в якому не було нічого звірячого. Тільки втома і сила. Морда була закривавлена, ікла вишкірені. На боках червоніли криваві рани - сліди недавнього бою. Але стояв він спокійно, мовчки.

- Не бійся, це Кайр, останній зі свого роду. - сказала пустельниця. - Він не кусається. Майже.

- І не думала боятися. - Ліара слабкою рукою погладила звіра за вухом. Той задоволено фиркнув. - Кайр - це ім'я?

- Коли ти самотньо стоїш серед тіней своїх предків, їхнє спільне ім'я стає твоїм власним іменем. - сумно промовила Зарма.

Ліара, погано тямлячи від виснаги, розсіяно озирнулася. Повітря тремтіло від спеки, пашіло кров'ю та тельбухами.