Глава 14.

Глава 14.

Яскраве, безбарвне сонце безжально палило з неба пекучим вогнем, розплавляючи рештки сил втомлених вершників. Вихрастий, рвучкий вітер гнав по дюнах сухі хвилі золотистого пилу, заліплюючи сльозаві очі й потріскані губи. Пісок, розпечений, як метал під молотом коваля, проникаючи під одяг, шпигав шкіру подорожніх гарячими жалами. Кожен крок сипкою землею пустелі був випробуванням навіть для могутніх біскайських коней, чиї копита тонули в борошнистій трясовині барханів. Вода в напівпорожніх бурдюках давно стала теплою, як кров.

Караван ішов повільно, злившись у тягучу вервечку втоми й мовчання. Тіні від вершників ледь ковзали дюнами, розчиняючись у сліпучому сонячному світлі.

Десь вдалині, за тремтячою габою спеки, показалися розмиті обриси кам'яних стін Еш-Навіра. Темні мазки зелені, наче недбалі риски пензля художника, промальовували неясний силует життя серед бляклого краєвиду пустелі.

Місто-оаза, приховане за зубчастими, вищербленим бурями муром пісковика, купалося в зелені. Стрункі пальми здіймались над високою огорожею, немов гострі голки, що зшивали землю і небесну тверджу. Їхні довгі стовбури пружно гнулися під хльосткими поривами норовливого, невгамовного вітру.

Двоє вершників, вирвавшись уперед, поскакали до темних, прихованих у камені воріт. За їхніми спинами важко, немов збираючись останніми силами для вирішального ривка, тягнувся змордований пустелею караван.

- Відкривайте! - голосно вигукнув Тарин, піднявшись у сідлі. Його пересохле горло миттєво озвалося пирхотою та задушливим кашлем.

- Гей! Відкрийте! - заглушаючи свистячий вітер, прокричала Ліара й, облизавши потріскані губи, криво всміхнулася. - Якщо треба погаласувати, то краще проси мене.

Ханар хрипко засміявся і його знову накрив напад кашлю.

Ворота зі скрипом відчинилися. Крізь напівотворені стулки пахнуло ароматом свіжої води, зелені та солодких фруктів. Запах, приправлений легкими пахощами квітів, приємно лоскотав забиті пилом ніздрі подорожніх.

Еш-Навір не був містом у звичному розумінні. Радше це була величезна оаза, що розкинулася в западині, де серед густих гаїв та виноградників причаїлися присадкуваті кам'яні будинки. Вузькі стежки петляли між деревами, ведучи до серця поселення - широкого озера з напрочуд прозорою, прохолодною водою. Його плесо ледь колихалося від легкого вітерця, що пробивався за високі стіни.

Хатини з дірчастого черепашнику немов поприростали до землі, ховаючись серед гіллястих чагарників і дерев. Над ними, ніби недремні вартові, схилялися розлогі пальми, відкидаючи рвані тіні на кам'яний мур. Еш-Навір здавався не просто живим, а процвітаючим островом посеред безкрайнього океану піску. Після спопеляючої спеки пустелі плюскіт води та приглушені голоси людей ставали цілющим еліксиром для кожного, хто зумів дістатися до його воріт.

- Тарине, любий мій племіннику! - вигукнув великий сивобородий чоловік, вдягнений у довгий халат із тонкого білого шовку, розшитий золотими нитками у візерунки пустельних вітрів. Його плечі вкривав бурнус із чорного, як тінь, мусліну, а на голові яскрів вузький срібний обруч, що утримував темне, заплетене в джгути волосся.

- Дядечку Дарзаху! - щиро зрадів ханар, зіскакуючи з коня.

- Дай же я тебе обійму! - смагляве обличчя сивобородого чоловіка розпливлося в привітній усмішці.

- Задушиш, відпусти. - прошепотів ханар, жартівливо постукавши по спині дядька. - Я весь у пилюці, забруднишся.

- Думаєш, я настільки зніжився, що боюся забруднитися пилом? - хитро примружився Дарзах, відпустивши племінника.

- Забруднитися пилом? Та ти в чані з кров'ю викупався б і оком не зморгнув. - сипло засміявся Тарин. - Я пам'ятаю твою улюблену фразу: "Під стінами Еш-Навіра життя і смерть коштують однаково мало".

- А ця чарівна пані, я гадаю, наречена мого брата? - весело відмахнувся Дарзах і пустотливо зиркнув на Ліару, що саме спішилася. - Цьому тюхтієві завжди щастило з жінками. Дідько, треба було його придушити ще тоді, коли він був щуплявим малюком.

- Дядьку... - скривився Тарин.

- Та жартую я! - рявкнув Дарзах, ляснувши племінника по плечу.

- Дозволь представити мого дядька Дарзаха, хана Еш-Навіра. - запізніло отямився Тарин.

- Ліара. - недбало кивнула чарівниця.

- Принцеса Манори, донька королеви Елішви. - вирішивши дотриматися хоч якоїсь подоби церемонності, додав ханар.

- Так, так. Дочка тієї самої гостровухої тиранки, яка хоче захопити світ. - не зморгнувши оком, уточнила Ліара.

Дарзах на мить завмер, потім переглянувся з племінником і розреготався.

- Схоже, любиш ти свою мамцю. - витираючи сльози, що виступили після сміху, промовив Дарзах.

- Обожнюю. Прямо серце з грудей вискакує, як вона поруч. - пирхнула Ліара. - Тільки не треба робити вигляд, що ти в захваті від союзу з ельфами.

- Ельфи? Я бачу тут лише чарівну пані, у якої вушка зовсім не такі гострі, як її язичок. - усміхнувся Дарзах.

- Хто тут згадував про ельфів? – тільки-но приспілий Бальгаїт зіскочив з коня так, ніби щойно повернувся з приємної прогулянки, а не витримав виснажливий перехід пустелею.