Глава 12.

Глава 12.

Свіже, наповнене пахощами квітів повітря, немов цілющий бальзам, огорнуло заплакане обличчя чарівниці. Переливчастий спів птахів пестив слух ніжною, чарівною мелодією. Ліара заплющила очі. Зробивши глибокий вдих, вона відчула, як занепокоєння спадає. Її думки з кожною миттю ставали яснішими й безжурнішими.

- Дивись. - граціозно змахнула рукою Альтаріель, показуючи на прекрасну квітучу галявину.

На березі невеликої річки, розвалившись на соковитій зеленій траві, ніжилися улукаї і сальтарійці. Вони безупинно гомоніли й весело сміялися.

- Тарине! - помітивши ханара, що купався в кришталево чистій воді, вигукнула Ліара.

Улукай привітно замахав рукою. Вийшовши на берег, він швидко натягнув сорочку й босоніж побіг назустріч чарівниці.

- Нарешті ти прийшла. - очі ханара сяяли радістю.

- Я збиралася провідати вас раніше, але були невідкладні справи. - Ліара покосилася на ельфійку, яка схвально підморгнула.

- Ходімо, покажу тобі Місячний притулок! - захоплено вигукнув Тарин, ніжно стиснувши долоню чарівниці. - Це чудове місце.

Альтаріель підбадьорливо кивнула.

- Можна я побуду тут? - Ліара, мов маленька дитина, просила згоди дорослого погратися з друзями.

- Тобі не потрібен мій дозвіл. Ти вільна робити все, що заманеться. - м'яко промовила ельфійка. - Тільки повернися до заходу сонця.

Чарівниця пустотливо підстрибнула й побігла слідом за ханаром, що тягнув її за руку.

Стрункий силует Альтаріель зник у тіні дерев.

- А де Зунтар? - намагаючись зберігати щасливу міну, запитала чарівниця.

- Зунтар? Не знаю, з ранку його не бачив. - Тарин безтурботно знизав плечима.

Голова Ліари запаморочилася, і вона розгублено озирнулася на всі боки. У гущавині дерев виднівся дерев'яний терем, обплутаний в’юнкими ліанами.

- Це і є Місячний притулок? - Ліара грайливо заплескала в долоні.

- Так! Він чудовий! - Тарин завзято зажестикулював. – Ну ж бо, я тобі все покажу!

- А тут більше нічого немає? Ну, інших будівель... Кам'яних якихось, без вікон... Бараків там різних? - чарівниця намагалася говорити рівно, усім своїм виглядом демонструючи безтурботність.

- Тут? Бараки? Без вікон? - ханар заливисто розреготався. – Ходімо вже! Давай!

- Стривай, мені треба відійти ненадовго. Я дещо забула. - вивільнивши долоню, Ліара відступила на кілька кроків. - Але я скоро повернуся. Дочекайся мене, і ми все подивимося разом. Домовилися?

- Звісно! Я буду чекати! - Тарин весело побіг до річки і, скинувши сорочку, пірнув у прозору воду.

Ліара, збираючи по дорозі квіточки, потроху задкувала до густого чагарника. Щоразу, коли хтось з улукаїв чи сальтарійців звертав на неї увагу, вона привітно махала у відповідь рукою. Зненацька щось боляче вдарило чарівницю в спину. Розвернувшись, вона побачила на траві невеликий камінь.

- П-с-с, п-с-с. - із заростей почулося здавлене сипіння.

У кущах показалася скуйовджена голова сивочолого ельфа.

- П-с-с, п-с-с. - замахав сухою, як у скелета, рукою старий.

Обернувшись у бік річки та переконавшись, що за нею ніхто не стежить, чарівниця спритно пірнула в темну гущину дерев.

Сивочолий ельф, приклавши кістлявий палець до потрісканих губів, схопив Ліару за руку й потяг углиб лісу.

Спотикаючись об коріння і дряпаючись гілками, чарівниця, сама не знаючи чому, слухняно йшла за старим.

Брудний, схожий на дране ганчір'я одяг ельфа надавав йому відразливого, навіть огидного, вигляду. Під його тонкою, немов древній папірус, шкірою чітко проглядалася павутина чорно-синіх вен.

Від давно немитого тіла старого смерділо гірше, ніж від гнилої печінки троля. Проте Ліара навіть не силкувалася вирвати руку з його чіпкої хватки. Відчайдушно намагаючись не розтрощити собі лоба, вона ледь встигала за прудким незнайомцем.

Забравшись глибоко в хащі, ельф раптово зупинився. Озирнувшись довкола, він нагнувся й відчинив дерев'яну, порослу папороттю ляду. Безмовно махнувши рукою, старий показав Ліарі лізти всередину. Трохи зволікаючи, вона подивилася на сходи, що виднілися внизу, і, важко зітхнувши, прошмигнула в темряву отвору.

Усередині невеликої, сирої землянки смерділо не менше, ніж від самого старого.

- Сідай. - запалюючи свічку, промовив ельф. Гіркий запах горілого лою миттєво заповнив тісну криївку, перебиваючи нудотний сморід.

Ліара сіла на низький, плетений із неструганих гілок стілець.

- Далендор. - старий ткнув себе пальцем у груди, ніби розмовляв із розумово відсталою.

- Ліара. - спокійно відповіла чарівниця.

- Я знаю, як тебе звати. Бачив вас минулої ночі з дряхлим, фіолетовооким хричем біля бараків. - заявив Далендор, порівняно з яким Кааріс мав вигляд прегарного, сповненого сил юнака.

- Тож мені не привиділося? Це все насправді було? - чарівниця полегшено видихнула.