Глава 7.

Глава 7.

Хуртовина не вщухала. Вітер, що завивав, немов поранений звір, несамовито жбурляв в обличчя подорожніх липкі клапті крижаного снігу. Коні, обережно переступаючи копитами через слизьке каміння, боязко притискалися до проточеної глибокими розколинами скелі. Стежка, що нависала над темною, безденною прірвою, за кожним поворотом ставала дедалі вужчою, поступово перетворюючись на тонкий, ледь прохідний виступ.

- Роене! Роене! Далі не можна! - перекрикуючи свист вітру, заголосив Флікс.

- Якщо хочеш - повертайся! - не обертаючись, прокричав Роен.

- Ми заблукали! Я ж казав, що це не та стежина! - продовжував волати маг.

- Давай я його до дідька вниз скину, на одного їдця менше буде! - рявкнув Стіг, якого неймовірно дратувало ниття мага.

- Та ми всі скоро в прірву поскочуємося! - не вгамовувався Флікс.

- Ну все, горбоносий, дістав ти своїм крюканням! - Стіг без жарту схопився за молот, але в цей момент пролунав вигук Альдо, що йшов попереду.

- Печера! - гучний голос гнома одразу ж підхопив вітер і утягнув у чорніюче провалля.

- Хвала богам. - вимучено пробурмотів Флікс.

- Не займай його! - про всяк випадок прикрикнув на Стіга Роен, направляючи втомленого коня, який ледве розрізняв дорогу, слідом за Альдо.

Простора, засипана снігом печера, вражала своїми розмірами. Її щербаті, настовпужені шпенями гострого каміння стіни підпирали пірамідальні, сягаючі далеко вгору склепіння. На самій вершині печери, розсікаючи холодним світлом пануючу навкруги потемняву, зяяв великий отвір, крізь який всередину завіювало безліч пухнастих сніжинок. Кружляючи в граційному, чарівливому хороводі, вони повільно опускалися на землю, намітаючи кучугуру, що яскріла самоцвітним блиском. Легкий подих задуваючого в печеру вітерця зрідка підхоплював з білосніжного намету дрібний іскристий пил, розмітаючи його невагомою поземкою.

- Тягне тут. - коротко оцінив казкову красу місцини Стіг.

- Ну то йди надвір. - пробурмотів Флікс, якому остогиділи постійні причіпки гнома.

- Я тобі зараз по лобі гепну, так у тебе спочатку беньки надвір підуть, а потім мізки, якщо вони в тебе є. - похмуро пообіцяв Стіг.

- Тільки й знаєш, що кулаками махати. - буркнув маг так, щоб гном не розчув, і поплентався розпрягати коня.

Поки Стіг та Флікс, як зазвичай, гризлися, Альдо знайшов затишне містечко та, розклавши призапасений заздалегідь хмиз, швидко розвів вогонь.

- Треба б спочатку зогледітися, а потім уже багаття палити. - поморщився Роен, озираючись на всі боки.

- Ну так зоглядайся, а я поки погріюся. - відмуркнув Альдо, розтираючи закляклі долоні.

Докірливо зиркнувши на гнома, Роен узяв палаючу гілку і пішов розвідувати дальні кути печери.

- Тут і так усе видно, чого дрова переводити? - проворкотів йому вслід Альдо, який, як і всі гноми, бачив у темряві куди краще за людей.

Змерзлий, розлючений марними пошуками правильного маршруту Роен обернувся, щоб ущипливо відгризнутися, але, перечепившись, ледь не впав на каміння. Неподобно вилаявшись, він глянув собі під ноги і побачив біліючу в напівтемряві кістку.

- А це що в біса таке? - нахилившись, Роен підняв важкий, значно більший за людський череп, щелепи якого були втикані гострими, зазубреними іклами.

- Мацапура якась, дохла. – Стіг скинув знахідку знавецьким оком.

- Та невже? - саркнув Роен, тицьнувши пальцем у товсте тім’я. - Тут дірка, хтось добряче його угрів. Хтось, з ким я б не хотів зустрітися.

- Та хто зна, скільки ця черепушка тут провалялася? Може сто років, а може й тисячу. - Альдо незворушно згріб жмут хмизу і підкинув його в шиплячий вогонь. - Чого ти збаламутився?

- Вам зовсім мізки відморозило? - Роен здивовано витріщився на гномів, що порозвалювалися біля багаття. - Відколи ви стали такими легковажними?

- Відтоді, як зрозуміли, що не виберемось звідси живими. Ми заблукали. Прохід знайти не можемо, назад уже не дійти, їжі майже не залишилося. - відповів за себе і за брата Альдо. - Тож розслабся та погрійся біля багаття, поки дрова не скінчилися.

- Гей! Чого зажурилися? Якось викарабкаємося! - удавано веселим голосом вигукнув Флікс.

- Ти взагалі стули пельку, поводир сратий. Знає він дорогу в Альвіон. Ага, наставляй ширше кишеню... – почав було буркотіти Стіг, як йому за комір сипонуло пухкого снігу.

Гном, який подумав, що маг утнув якусь дрібну капость, не встиг звестися на ноги, як нова купка снігу присипала жалісно зашипіле багаття.

Роен схопився за меч.

- Це просто сніг. - меланхолійно протягнув Альдо, відкидаючи промоклі гілки.

У склепіннях печери почувся притишений шурхіт.

Стіг штурхнув ногою брата, який байдужно колупав багаття, і втупився вгору. На високому виступі під отвором, через який у печеру проникало світло, щось заворушилося.

Альдо нарешті підвівся і знехотя витягнув сокиру:

- Агов! Вилазь! Чого ховаєшся?! Ну ж бо! Ось він я!