Глава 6.

Глава 6.

Сонце повільно сідало за обрій, торкаючи золотистими променями верховини пустельних пагорбів - бездушних вартових, що стерегли Веллорійську долину від проклятих богами, кишущих незліченними небезпеками Диких земель.

Скелясте передгір'я, з його кольким, сухим вітром і сипкими пісками, залишилося позаду, змінившись розлогим квітучим низькодолом.

Караван, витягнувшись звивистою вервечкою, ніби дзюркотливий струмок, полився у зелену гущавину лісу.

За вузькою смугою високих, гіллястих смерек, причаїлася простора галявина, що колихалася соковитою травою. На її далекому краю, вздовж берега невеличкої річки, що плинно гнала свої прозорі води, виднілися розвалені дощенту руїни кам'яних будинків. Порослі мшеддю і густими кущами підмурки похмурим надгробком височіли над могилою ще однієї надії поселенців підкорити суворі глушини Треурану.

Німотність безвітряного, оповитого вечірнім туманом лісу наповнилася жвавим гомоном каравану, що розв’ючувався на нічліг.

- Гарне місце для табору. Не дарма ми заганяли коней. - Тарин задоволено поплескав біскайця по шиї. - Сподіваюся, я не пошкодую, що тебе послухав.

- Це правильне рішення. Навіщо пхатись через Веллорійську долину, якщо можна її оминути і вийти одразу до Дзеркала Дракона? - Ліара навмисне згадала ельфійську назву моря Сальтаріс, але ханар навіть не зморгнув бровою. - Хто знає, що в голові у короля Едегора?

- Гонець уже має бути в порту. Корабель прибуде на той час, як ми дістанемося до Дзеркала Дракона. – Тарин надсадно повторив ельфійську назву моря, незворушно розстібаючи підпругу.

- Якщо його дорогою не зжере тварюка якась, або не кропнуть розбійники. Після того, як Елішва проклала битий шлях через Дикі землі, цих покидьків розвелося, наче бездвірних собак. - поморщилася чарівниця.

- Не кропнуть. - зі стомленою посмішкою запевнив Тарин.

- Ага. - кисло наморщилася Ліара. - Мені б твою певність.

Тим часом на галявину, обхопивши за шию коня, виїхав архімагістр Кааріс. Бідолашна тварина, якій перехід на спині з налгом, що безупинно совгався та чіплявся за гриву, давався ще важче, ніж самому вершникові, протяжно заіржала. Архімагістр виповз із сідла і, зберігаючи залишки гідності, перевальцем почвалав до найближчого дерева. Притулившись спиною до стовбура, він повільно опустився на землю.

- Даруй. - Ліара вибачилася перед ханаром і рішуче пішла до Кааріса.

Архімагістр тріпотливо подриґував ногами, подумки продовжуючи скакати в жорсткому сідлі ненависного копитного.

- Є розмова. - тихо промовила чарівниця, переборюючи суміш відрази і страху, які викликав у неї навіть побіжний позір на налга. Від одного тільки вигляду цього бронзовошкірого старигана на Ліару враз накочувала хвиля спогадів про жахливі катування в темному мішку підвалу. На мить вона знову відчула притхлий запах звогчілих стін підземелля.

Кааріс закотив очі до неба, ковтнув набіглу від головокруття слину і сипло прохрипів:

- Кажи.

- У мене було видіння, уві сні. Учора воно повторилося, сьогодні теж. - плутано почала Ліара, у якої від скрипучого голосу налга по шкірі пробігли холодні мурашки. - Мені здається, це може бути пов'язано з Руа.

- Що ти бачила? - без особливого інтересу запитав архімагістр.

- Щось дивне. Точніше, когось... - запикнулася чарівниця.

- Можеш говорити розбірно? Чи я маю витягати з тебе кожне слово? - Кааріс роздратовано потер затерплу шию.

- Якесь чорне створіння. Воно кликало мене до себе, благало про порятунок. - невпевнено промовила Ліара. - У мене серце краялося від туги й горя. Я прокинулася в сльозах...

- Як воно виглядало? - не бажаючи слухати душевні виливання чарівниці, сухо запитав налг.

- Довгі руки й ноги... Гладка, чорна як смола шкіра, що відбивала якимось глибинним блиском... - почала згадувати Ліара. - Очі, зуби, кігті - все чорне. Але ця чорнота інша, вона ніби безденна. А за спиною в нього...

- Уламки крил. - перебив чарівницю налг. - І він був прикутий ланцюгами.

- Звідки ти знаєш? - щиро здивувалася Ліара. - Це демон?

- Пфф, демон. Це - гаул, створіння куди давніше, аніж ті злосливі вискочні. - прихнув налг і, задумавшись, неохоче додав. - Семеро дітей Темряви, навіки ув’язнених під землею богом Світла Ауром. Виплодивши це поріддя, Руа похитнула саму Рівновагу.

- Цей чорний, який мені привидівся - дитя Руа? - Ліара недомислено втупилася в архімагістра.

- Не в тому смислі, в якому смертні це розуміють. Гаули - частина її єства, частина її самої. - терпляче пояснив Кааріс. - Аур розгнівався, коли дізнався, що Темрява порушила відвічний лад і зажадав, щоб вона вбила свій наплід, відновивши Рівновагу. Руа відмовилася, тоді Аур потайки влаштував на них полювання. Він спробував їх знищити, але, оскільки вони були частиною самої Руа, не зміг цього зробити. Убити гаула може лише сама Темрява.

- І тоді він їх ув’язнив під землею. - закінчила Ліара.

- Зламав крила і назавжди ув’язнив під землею, до віку-вічного. - кивнув Кааріс.