Глава 2.

Глава 2.

Шоркаючий звук кроків глухою луною відбивався від низьких склепінь замкової бібліотеки.

Тремтяче світло тьмяної свічки, що стояла на грубому, потрісканому від часу столі, відкидало примарні тіні на криві, вкриті павутинням стіни. Захована в самих надрах королівського палацу Регаласа бібліотека здавалася давно занедбаною і зовсім не була схожою на храм знань, які дбайливо зберігалися для прийдешніх поколінь мешканців вічного міста.

- Знайшов? - тихий жіночий голос порушив похмуре мовчання рукописних стражів стародавніх таємниць та історій.

- Дещо знайшов, Ваша Високосте. - з мороку в мерехтливе коло світла вийшов присадкуватий, одягнений у полотняний балахон горбань.

- Моргаре, я ж просила називати мене просто Ліарою. Цей чванливий титул щоразу нагадує мені про ту мерзенну роль, на яку мене прирекла наша ясновельможна королева Елішва. - чарівниця ледве приховала злість, що промайнула на її обличчі при згадці імені матері.

- Давайте зійдемося на «міледі Ліара». - старий видав хриплувате скрипіння, яке, схоже, означало збентежений смішок.

- Як хочеш. - Ліара взяла з рук горбаня стос вкритих пилом книжок і дбайливо поклала їх на стіл.

- Міледі Ліаро, мене Ваш дядечко постійно розпитує чим таким Ви тут займаєтеся, що шукаєте. - Моргар вичікувально замовк.

- Перекажи Бальгаїту, що пхати носа в чужі справи шкідливо для здоров'я. - чарівниця насупила брови.

- Ну як я таке посмію? - почав було горбань.

- Скажи йому правду. Я цікавлюся історією, культурою ельфійського народу. - пом'якшившись сказала Ліара і напівшепотом додала. - Ти ж нічого йому не бовкнув про ту маленьку потайну нішу за прогнилою полицею?

- Про яку нішу? А що в мене в бібліотеці гниють полиці? - Моргар картинно витріщив очі.

- Розумаха... - похвалила горбаня чарівниця.

Моргар хотів ще щось додати, як раптом пролунав скімливий скрегіт дверей і до бібліотеки увійшов ельфійський воїн.

- Принцесо, Її Величність наполегливо просить Вас з'явитися. Негайно. - сухо відкарбував ельф, презирливо глянувши на горбаня.

- Скажи їй, що я зараз піднімуся. - похмуро відповіла Ліара.

Воїн ледь вловимо кивнув і зник у дверному отворі.

- Ніколи не змащуй завіси. - усміхнулася чарівниця бібліотекареві, складаючи книжки стосом. - Сховай їх поки що.

- Як скажете, міледі Ліара. - горбань змовницьки примружився і, взявши стопку зморщеними руками, зник посеред книжкових стелажів.

...

Ліара твердою ходою увійшла в відчинені двері тронної зали. Королева Елішва, що граційно сиділа на виблискуючому під променями ранкового сонця срібному троні, побачивши доньку, ледь помітно всміхнулася.

Ліара у відповідь гидливо скривилася, примружившись від сліпучого сяйва дорогоцінного каміння, що щедро всипало корону ельфійської королеви.

Трохи не послизнувшись на гладкій, викладеній бірюзовим мармуром підлозі, чарівниця зловила себе на думці, що ступає беззвучно пливучою водою.

У повітрі ледь вловимо витав ніжний аромат квітів, розцвілих на оживаючих гілках велетенських дерев Регаласа, що майже повернули стародавній столиці ельфів її справдешній вигляд. Витончена пишність тронної зали, немов відроджений монумент вічності, нагадувала про нетлінну велич природи, яка відновила свої права над крихкими творіннями людини.

Поруч із королевою Елішвою, зухвало скинувши підборіддя, стояв смаглявий воїн у розкішних риштунках, прикрашених закрутистими, подібними до клубливих вихорів піску візерунками. Темне волосся його ірокеза, заплетене в тугі коси, було ледь помітно вкрите дорожнім пилом, тоді як начисто виголені скроні здавалися ґлянсованими до блиску пустельного сонця.

Трохи віддалік, на поштивій відстані від трону, стояв зморшкуватий, обвішаний амулетами старець у бахматій золотистій мантії. Прямо за ним нерухомо застигли кілька жилавих вояків, очима яких крізнила стримана гордовитість і лякаюча, люта безстрашність.

Коли Ліара наблизилася до трону, воїн у багатих риштунках недбайливо вклонився, демонструючи повагу скоріше до присутньої в залі королеви, ніж до скромно одягненої, байдуже скивнувшої у відповідь чарівниці.

- Люба моя, дозволь тобі відрекомендувати Його Високість, ханара Тарина, спадкоємця високоповажного хана Залгара, владики Біскайського Улусу. - поблажливо промовила королева Елішва.

- Ваша Величносте, подозвольте нагадати, що хан Залгар, владика Біскайського Улусу, також відомий як Великий Хан усіх ханів, Захисник племен та Повелитель пісків. Його титули заслуговують на належну повагу і визнання. - втрутився зморшкуватий, обвішаний амулетами старець.

- Благаю тебе, Урхате, якщо ти почнеш поназивати всі титули, які собі вигадав мій дорогий батечко, то Її Величність засне раніше, ніж ти дійдеш до половини. - усміхнувся Тарин.

- Але, ханаре... - старий невдоволено насупився.

- Ваша Величність не могли розібратися з повелителями пісків, верблюдів і чогось там іще, без моєї присутності? - єхидно примружилася Ліара, не звертаючи уваги на гостей.