Після полудня на Голгофі залишилися лише три силуети, підняті над землею.
Натовп, який ще кілька годин тому шумів, насміхався, сперечався і вимагав крові, давно розійшовся. Кам’яниста висота спорожніла. Стояла важка, неприродна тиша. Лише кілька воїнів несли варту, та кілька людей ще залишалися поблизу, не в силах піти.
На центральному стовпі висів Христос. По обидва боки — двоє засуджених злочинців. Сонце повільно спускалося, а повітря здавалося густим, наче перед бурею.
Далеко, за сотню чи дві метрів, стояли двоє. Вони не наближалися. Вони не втручалися. Вони лише спостерігали. Уважно. Мовчки. Від самого ранку вони стежили за всім — за судом, за натовпом, за криками, за стражданням, за останніми словами.
І коли близько пообіді Ісус перестав дихати, один із римських воїнів підійшов і проколов Йому бік списом, щоб переконатися в смерті, — Ісус не здригнувся.
Ніхто з присутніх — ні воїни, ні представники влади, ні випадкові свідки — не розумів, що цей день стане точкою відліку. Що ця тиша над Голгофою — це не кінець історії, а її початок.
Початок занепаду старих богів.
І початок світу, який ще не знав, що зміниться назавжди.