Глава 10. Не кінець

Вулканом його всі називали не дарма — чи то прізвисько підібрали за вибухово-гарячий характер, чи то агресивний характер формувався відповідно до прізвиська. Але це був ще той зшибайголова! На вигляд ледачий та неповороткий, за лічені секунди він ставав справжнім боронителем майна чи території. Як і той підозріливий тип, що мешкав у закинутому цеху підвідомчого йому заводу, Вулкан міг лежати на снігу, зносити низькі температури, довго не їсти і годинами вичікувати потрібний момент. Хоча нічого спільного з тим дивним і, вочевидь, небезпечним типом не мав. Саме таких охоронців, як Вулкан, слід було наймати на роботу, якщо хочеш захистити й зберегти свою власність. 

От тільки Вулкана ніхто не наймав. Може тому, що він не вмів рахувати зарплатню, але скоріше тому, що він був великим гладкошерстим псиськом. Поки його побратими вовтузилися біля прохідної, цей собака лазив найвіддаленішими куточками території та вистежував порушників, підіймаючи тривогу за найменшої ж нагоди. І Віктора він боявся не так сильно, як решта заводських собак. Тому й ходити до його помешкання зовсім не цурався. 

Та в останні дні тут було багато відвідувачів. Люди лазили кущами та в приміщеннях, вистежували, винюхували щось. А потім пішли. Якраз перед тою зимовою ніччю, коли небо зацвіло гучними й барвистими квітами. І хоча Вулканів зір був здатен розрізняти не всі кольори, тих, що були вночі на небі йому цілком вистачило для собачого умовиводу — нічого доброго від такого явища чекати не слід.

І от наступного ж дня, коли все стихло, Вулкан відчув нову небезпеку. Яким саме доступним йому органом чуття це вдалося — він і сам не знав. Просто коли його рецептори вловили надто слабкий запах того жителя заводського закапелку та ще якийсь схожий поруч з ним, слідом грянула справжня хвиля негативних відчуттів. Від них хотілося тікати якнайдалі та чим швидше. Вулкан схопився на ноги й побачив далеко перед себе дві двоногі постаті. Але страх йшов не від прямоходячих. Противні обоє, це факт, але не страшні. 

Аж раптом Вулкан розгледів поруч постатей непримітну, плазуючу по земля темну потолоч. І вона була така страшна, що пес навіть не зміг витиснути з себе гавкоту. Він заскучав, позадкував, а потім кинувся тікати, ковзаючи по болоту лапами та чіпляючи боками арматуру, яка стирчала тут усюди. Він гнався і страх перед незвіданим додавав йому прискорення, наче ракеті «Томагавк».

— Прийшли, — урочисто мовив Віктор.

Три-Два просто закотила очі. Зараз їй дуже б хотілося аристократичного відпочинку, як там, на батьківщині. Теплу ванну з піною, велике ліжко. Вона була самицею і в поглядах на комфорт дуже нагадувала людських жінок. А у «склепу» замість парадних дверей була дірка в цегляній стіні. Ну що можна очікувати від такого місця? Хіба що пацюки тут шляхетні.

Віктор же за довгий час відчув себе у рідній стихії. Він розумів, що це оманливе відчуття. Ніякою безпекою тут і не пахло, натомість в повітрі стояв багатошаровий букет запахів десятків людей, які лазили його домівкою, поки господар тинявся лісами. 

— Вони робили у тебе обшук, — констатувала Три-Два, переступивши уявний поріг дірки в стіні. 

— Та наче ні, — знизав плечима господар, — Якщо ти про розкидані речі, то тут все майже так і було. Все нормально.

У каміні знайшли кілька недопалків, ще кілька — просто на підлозі обжитого приміщення. У схованці стояла незачепаною тара з кров‘ю. Хоча одної склянки не вистачало — певне взяли для аналізів. Три-Два дістала з рюкзаку якогось пристрою, схожого на трансформатор й увімкнула його. Річ загуділа, потім протяжно завила і стихла.

— Якщо наставили жучків чи камер, то зараз їм було зле, — безпристрасно промовила вона, ховаючи диво-пристрій у рюкзак.

Що ж весь час робила чупакабра: вона лазила приміщенням. Винюхуючи, звиваючись між мотлохом, вона повільно повзала і хвіст волочився за нею ледь торкаючись підлоги, повторюючи вигини її тіла. З превеликою цікавістю звір видивлявся всі деталі Вікторового помешкання, вертів у прудких лапах чашки, склянки, всілякі механізми та дрібні предмети. 

Нарешті Віктор поставив на стіл чашку, у яку налив зі тари запасеної крові. Лиш перші краплі впали на денце посудини, чупакабра вже насторожила вуха та повела носом у бік вампіра. Теперішня звична для неї їжа манила й пробуджувала апетит. Чупакабра випила вже немало крові у переносному сенсі й стільки ж, чи навіть більше, поглинула у своїх жертв. Але тоді вона не надавала стільки значення цьому, раніше побічному продукту. А от тепер, коли так багато енергії відібрала реконфігурація, а полювати неможна, щоб не викликати зайвої уваги… Голод зробив свою справу: прожогом чупакабра кинулася між мотлоху і в два стрибки опинилася біля Віктора.

— Дивись, Чупік, чашку слід тримати ось так… — Віктор намагався показати їй правила, але тварина вирвала чашку з його рук і жадібно встромила гостру морду в широку горловину, розливаючи при цьому струмочки цінної сировини. 

Віктор ще кілька разів повторив обряд наповнення чашки. Це зі сторони дійсно здавалося частиною якогось містичного й жахливого культу. Хоча для вампіра — звичайнісінький собі полуденок. За другим разом Чупік вже тримала чашку, як слід. А за третім, то наче нею користувалася мало не все життя. Вражало те, як звір швидко та якісно всмоктував усю інформацію, що йому надавали. Невелика за розмірами голова містила в собі шедевр генної інженерії (хоча Віктор і досі припускав, що чупакабра була новітнім витком еволюції, а штрих код… ну якось він з’явився). 

Три-Два розкладати речі не поспішала. Зараз на ній не було бронежилету, але рука раз-по-раз тягнулась до кобури, перевіряючи наявність у ній пістолету. Вампіркаа сиділа у зібраному з кількох м’яких частин кріслі, підібгавши під себе ноги й потягувала кров крізь соломинку. Та погляд її блукав не просто по обшарпаних стінах колишнього цеху, а задумливо ковзав по лінії реальності, допоки його хазяйка перебувала десь зовсім не тут.