Глава 6. Шатківниця

Відчуття, що його тягнуть за лямки рюкзаку головою вперед, — посилилось. Навіть розплющеними, очі бачили лише суцільний білий колір, але він дедалі тьмянішав. Слух, що також відновлювався, вловлював глухі хлопки, що могли би бути насправді автоматними чергами. Колись під містечком Золочів на Львівщині поруч Віктора впала німецька авіабомба і тоді відчуття були схожими. Але те, що він все ж не здох і цього разу, починало вселяти ледь жевріючий оптимізм. 

У ліве плече штрикнуло щось холодне і по руці пробіглися сироти. Після цього справи миттю пішли набагато краще: хлопки стали дедалі яснішими (це і справді був автомат), видимість, як би то не звучало, відновлювалася прямо на очах. Те, що він прийняв за дорогу до раю, насправді виявилось вибухом засліплюючої гранати. Віктор валявся на землі й бачив перед собою ноги —  кілька пар. На всіх були армійські чоботи, камуфляж. Невже люди врятували його від неминучої смерті? Але ж людьми тут навіть і не пахло!

Віктор різко спромігся сісти: перед собою він побачив довгий чорний слід на снігу – його протягли метрів з десять. Попереду метушилися ще кілька фігур у камуфляжах та, очевидно, у бронежилетах. Але найбільше Віктор зрадів, коли помітив на землі масивну тушу, схожу на каменюку, що зовсім не рухалася!

— Живий? — над Віктором схилилась постать у броньованій амуніції. Обличчя закривала сталева маска з окулярами, у яких мерехтіли ледь-помітні вогники пристрою нічного бачення. Сам голос лунав з динаміків, тому мав холодний металевий відтінок. 

Віктор кивнув і постать знову штрикнула його, на цей раз у ногу. За кілька секунд світ для горе-мандрівника повністю прояснився. 

— Йти можеш? — знову спитав боєць невідомого підрозділу.

— Так, зможу. — впевнено відповів Віктор й одразу заходився виконувати обіцяне. 

Встати йому допомогли. Довкола нього металися щонайменше семеро бійців у невідомому спорядженні. Всі вони перемовлялися по вбудованих раціях, тому розібрати щось було неможливо; всі мали пристрої нічного бачення та якісь короткі  автомати наперевіс. До Віктора й того бійця, що штрикав його невідомими стимуляторами, підійшов ще один «космовоїн», як вампір для себе маркував усіх присутніх. Віктор вже вирішив, що ці хлопці точно не зі спецслужб.

— Тобі пощастило, що ми за тобою стежили. — сухо мовив прибулий. — Тубілець на нас образився ще позавчора, тому вирішив відігратися на тобі. Ми його трохи «потурбували», — боєць кивнув на мертвого чугайстера.

— Треба забиратися звідси, — мовив третій боєць, який підійшов до гурту. Він звернувся до Віктора, — Через тебе, бовдуре, ми виказали себе. Тепер до нас суне ціла армія! 

— Ну даруйте, — пробурчав Віктор.

Тоді ж до вже присутніх підбігли ще троє. Вони рухалися від краю лісу і мали, вочевидь, не зовсім гарні новини. Хоча це було очевидним: навіть Віктор чув гуркіт гелікоптера, що наближався.

— Людям нічого не має дістатися, — скомандував на рацію той третій тип — вочевидь він був за старшого. 

За невербальною командою двоє бійців вийняли чеки з гранат і поспіхом покидали їх у тіло забитого монстра. Два зовсім не голосних, але яскравих вибухи залили полум‘ям труп колись грізного хижака, землю довкола нього та стовбури ближніх дерев. Схоже, це були фосфорні гранати.

— Лідер — групі, — промовив “старший”, — відступаємо в квадрат три, повторюю: у квадрат три. З нами гість.

Усі підкорилися. Віктор намагався йти сам, але його сильно підтягував за собою той же парамедик, що колов стимулятори. Троє бійців прикривали ззаду, двоє йшли попереду. Поруч нього крокували ще двоє, а більше Віктор нікого й не бачив. Постійно звідусіль чулися незрозумілі перемовини раціями. Спецназ добре просувався місцевістю, натомість Віктор постійно зачіплювався за коріння та гілки. До того ж, на нього накинули легкий коцик, схожий на спас ковдру з фольги — захисний екран від тепловізорів. Камуфляжі «космодесанту» були вже, очевидно, теплонепроникними.

— Ось випий це, — парамедик подав Вікторові пластикову флягу з вмонтованою гофрованою трубкою. Тепер голос видався йому більш милозвучним, що наштовхувало на роздуми: а чи не самиця, бува, цей боєць.

Віктор зробив ковток без остраху. І яке ж було його здивування, коли до спраглого рота потрапила першокласна, без осаду та хімічних домішок кров групи «третя позитивна»! Це породило здогад: невже «Зоряний десант» насправді є тими, в саме лише існування кого не вірять навіть деякі вампіри, не кажучи вже про всіх решту?

Захоплення від того, що перед Віктором (та що там перед – разом з ним) бійці надсекретного суперкрутого й дуже небезпечного підрозділу так званої вампірської спецслужби затьмарювало лише одне відчуття. Трубочка з фляги надавила на один дуже важливий зуб і він відреагував недобрим болем. Віктор запхав пальці в рот, ойкнув і витяг звідти власне довге ікло.

— Той виродок вибив мені зуба, — з розпачем промовив він до парамедика. Той лише засміявся:

— За три доби матимеш нового, — підбадьорив він. Хоча тепер за голосом вже не лишалось сумнівів, що це був не він, а вона.

Кількома хвилинами ходи підрозділ за командою спинився, всі присіли. Звідси вже не було видно пожежі на окраїні лісу. З різних боків до них наблизилися ще кілька бійців, – прийшли у третій квадрат, що б це не означало. 

Запанувала тиша, яку порушували віддалені звуки гелікоптера й далекий гул від двигунів людської техніки. Віктора, парамедика і головного взяли в кільце, націливши автомати врізнобіч. Головний потяг за металеву маску на обличчі й вона відсунулася вбік. Під нею Віктор побачив посічене дрібними зморшками обличчя, на якому просто читалося: «Був у різних халепах і натовчу всім пику». 

З історії Віктор знав не більше за решту своїх побратимів. Всі малі вампірчики полюбляють гратися у «Рішителів» — своєрідного ордену захисників своєї раси. В давнину ця організація поводилася, як типовий орден лицарів у людей: привілейованість, членство раз і на все життя, жорсткий відбір та сувора дисципліна з готовністю до самопожертви. З плином часу «Рішителі» почали діяти як секретна організація. Для існування у світі людей, фінансувалася вона на кошти зацікавлених у безпеці сімей вампірів, а може й не тільки вампірів. Все решта було оповите мороком. Якщо бути надто прискіпливим, то можна помітити, що історично вони випереджають за появою утворення аналогічних організацій у людей. Приміром, коли з‘явилися тамплієри, «Рішителі» вже давно працювали за майже ідентичними правилами. Не було сумнівів, що Царська охранка, НКВС, ФБР, Мі-6, ШТАЗІ, МАСАД і навіть Аненербе калькували вже готову робочу модель з вампірської організації. І якщо раніше у «Рішителів» були найгостріші мечі, найпрудкіші коні та найкращі обладунки, то зараз актуальними були хай-енд озброєння та всілякі гатжети.