Глава 4. Лісові зустрічі

Починалася лісосмуга і Віктор зробив технічну зупинку, аби повністю бути готовим до усіх можливих і неможливих пригод. Він дбайливо склав порожній пакет з-під крові у рюкзак, а звідти дістав термобілизну й решту спорядження. Зараз він пошкодував, що вдень не вкрав у когось MP3-плеєра з музикою.

Ліс прийняв подорожнього доволі спокійно. Відомо, що більшість представників різних невідомих та ворожих для людей істот, яких вони звуть "потойбічними", живуть саме у лісах. Дерева та листя слугують для таких створінь гарним прихистком. Більшість з них веде нічний спосіб життя, до того ж, майже всі є хижаками. Віктор сам багато розмірковував, чому так багато різних хижаків навкруги. Вегетаріанців також багато, але вони якісь одноманітні. А от плотоїдних істот сила-силенна й всі вони якісь пристосовані, високоорганізовані та цікаві. Згодом він дійшов висновку, що травоїдні, певне, тому такі, позаяк жеруть лише рослини, а хижаки можуть їсти як їх, так і інших хижаків. Відповідно їм слід бути організованішими, аби працювати на два фронти. Жодних наукових робіт з цієї теми він за життя не читав. 

Щодо потойбічності, яку люди приписували всьому, чого не розуміли, то тут Віктор був абсолютно спокійним. Він і сам належав до числа істот, в існування яких люди не вірили. Чому ж тут дивуватися? Гибель тварюк, які жили поруч з людьми, весь час вважалися міфічними звірами чи плодами хворої фантазії. Але реальності у них було так само, як, скажімо, у шкарпетках чи тюленях. Просто траплялися вони рідко й особливого контакту з людьми не шукали. 

За довгий час блукання світом Віктор натрапляв на таких «мастодонтів», що самому іноді не вірилося. Якось в околицях міста Ерланген в Німеччині він зіткнувся з цілою зграєю польових русалок. Ці лементливі й надто швидкі істоти намагалися загнати його на болото, але після безжальної загибелі кількох особин зі зграї — відчепилися. Вже у Союзі йому стрівся тутешній красень, якого називали лісовиком чи лішим. Ці рослиноподібні істоти вважаються аж надто рідкісними, тому Віктор вважав таку зустріч за вдачу. 

А от кого ніколи на світі не було, так це вовкулаків і перевертнів. Лише люди могли вигадати нісенітницю з перетворенням собі подібних на могутніх монстрів. Так, зрозуміло, що кінці ведуть до тих самих вампірів, але ж тут процес абсолютно інакший та однобічний. Папіввампіром, покусана людина стає під дією мутагену та перебудови мало не всіх систем органів. Але ж зміни не можна повернути назад і, власне, самі зміни відбуваються на генному та ферментному рівнях. Візуально людина не стає інакшою — у покусаних навіть ікла з пазурями особливо довгими не ростуть. Хоча, якщо такому екземплярові вибити ікло, то нове виросте дещо видозмінене, гостріше. Саме так і роблять жертви нападів вампірів, якщо в подальшому прагнуть полювати на чужу кров. Та все одно такі ікла не мають здатності ховатися у ясна.

А перевертні в уяві людей могли мінятися під впливом місячної активності. Маячня! Жодного енергетичного ресурсу будь-якого проживаючого на землі виду не вистачить, аби за лічені хвилини змінити структуру тканин власного тіла так радикально. Тому усі ці вигадки про перевертнів були просто гарними казочками-жахалочками. 

Компас уперто показував напрямок на Північ, погойдуючи своєю синьою стрілкою. Віктор вийшов на якусь закинуту дорогу, вимощену грубими бетонними плитами. Колись у цьому лісі стояли смертоносні комплекси з ракетами Р-36М, якими керманичі Союзу грозили за кордон. Певне це була одна з тих безіменних та не відмічених на карті доріг, що з'єднували між собою ретельно приховані стратегічні об'єкти. Шлях був прокладений у потрібному напрямку, тож йти стало набагато швидше.

Крізь щілину огорожу дерев долинав гавкіт якогось віддаленого собаки. На шляху сніг вже не танув, як у місті. Тут царювала своя стихія. Без прикрас, без зручностей, якими так сильно захаращений населений пункт.

Бетонна дорога різко звернула ліворуч й зникла за деревами. Шлях Віктора лежав праворуч. Але не встиг він зробити й десятку кроків примерзлим листям, як попереду відчув якийсь незрозумілий рух. Надто великий об'єкт, який не міг бути лисом чи куницею. Це більше скидалося на ведмедя.

Віктор насторожився. Тягнутися до пістолету, що він заткнув собі за пояс, було марно.Найперше, реального ведмедя «тетешкою» не відженеш — кулі не проб'ють жир шатуна і це лише розлютить тварину. По-друге, ведмеді у цій широті не водяться, а значить почвара попереду точно вже не була клешоногою купою смальцю. І навряд чи таку істоту могли брати кулі. Віктор втяг повітря носом, але жодного запаху незнайомця там не значился. Як не сумно, але, схоже, доведеться кивати п'ятами.

І це була слушна ідея: об'єкт попереду зріс  у розмірах у рази півтори й ринувся напереріз Вікторові. Найгірші здогади вампіра справджувалися, тому він кинувся тікати не обертаючись, але намагався не звертати з курсу.

Зазвичай, всі погоні закінчуються вже за кілька секунд. Якщо той, хто наздоганяє, мислть корисливими категоріями. Приміром, хижак, який полює на здобич, завжди економить сили на випадок невдалих ловів. Тому гепард не ганятиметься за антилопою всією саванною — не зловив за кілька секунд, значить і не зловить. Грабіжники також не женуться за жертвою кілька квартаплів, аби відібрати мобільний чи гроші: можуть запам'ятатися чи хтось прийде на допомогу жертві. Але якщо переслідувач береться за тривалу погоню, значить він стовідсотково впевненний у своїх силах й, тим паче, не пасуватиме, коли, все ж, наздожене. 

В хаосі тріску гілок та листя під ногами Віктор ясно чув шум, що здіймав його переслідувач. Раптом позаду все стихло, але нічого хорошого це не сповіщало. Вампір лише припустив рідіючим лісом, позаяк попереду проглядався просвіт. Він хутко озирнувся й переконався, що знову найгірші здогади справджуються. Туші, яка бігла за ним на землі видно не було. Однак між стовбурами дерев на відстані кількох метрів над землею ширяла здоровенна постать кремезної людоподібної істоти. Тепер вона мчала, перестрибуючи з дерева на дерево і це давало їй чималу перевагу. "Тільки б не просіка попереду, тільки не просіка..." — думав Віктор, механічно перебираючи ногами, які слабшали з кожним кроком.