Глава 2. Незнайомка

І от Віктор йшов собі малолюдним та мокрим парком дорогою зі звичної прогулянки додому, коли його раптом покликали. Він спершу навіть не повірив своїм вухам, тому що кликати його не було кому. Але гострий слух рідко коли його підводив. Тож вампір обернувся в той бік, звідки прозвучало його теперішнє ім'я. Там росли кущі, тож довелося обходити парковими стежками, щоб відкрилася більш-менш придатна панорама для огляду. 

Зараз на парковій лавці за метрів п’ятдесят від нього в потрібному напрямку сиділа якась людина, вочевидь жіночої статі. Це було доволі дивне явище, позаяк мало кому в цей час  кортіло б сидіти на мокрій та холодній лавці під сльотою. Жінка тримала руки у бокових кишенях куртки кольору хакі. Її обличчя,  приспущене донизу, закривав капюшон. Нога закинута на ногу, взута у жовті високі чоботи — вона вочевидь чекала на Віктора достатньо довго. Крім того, незнайомка точно знала,  що він почує її голос з такої відстані (для пересічної людини це здалося б мугиканням собі під ніс), а значить — все не так просто. Саме тому Віктор озирнувся довкола. Не виявивши нічого підозрілого, окрім, власне, незнайомки, він пришвидшив крок до лавки.

Просто сів поряд. Без слів чи привітань. Досвід, якому могла позаздрити будь-яка людина, підтверджений двома сотнями земних років, підказував, що якщо комусь щось потрібно, то він сам про це казатиме. Не підіймаючи голови незнайомка почала говорити. Від неї віяло недоброзичливістю, але це була не агресія, а скоріше втома. 

— У тебе шнурки розв'язані. Не боїшся перечепитися й впасти? 

“От тобі й досвід”, —  подумав Віктор. Якщо заходять із далеку, значить потрібно більше, ніж ти гадаєш. Тож треба підвищувати ставки. 

—  Я поспішаю. Ти ж не для цього мене покликала? 

Дівчина приснула єхидним сміхом.

— Ні, не для цього. — Вона підняла обличчя й глянула на Віктора. Це була звичайна людська самиця без жодних ознак приналежності до будь-якої з відомих Вікторові вищих (чи нижчих) рас. — Ти знаєш, що по тебе скоро прийдуть? 

Після багатьох років спокою з часів останніх кадебешних спроб впіймати живого "ворога народу" почути таке було дивним. Та не смертельним.

Віктор швидко окинув незнайомку більш уважним поглядом — можливо більше на це часу не буде. У кишені куртки кольору хакі лежав якийсь грушовидний предмет, що сильно виділявся на тлі тканини. Жовті чоботи зволожилися, але не промокли, а підошви нее забруднитися. Отже надворі вона була не так довго, як здалося спершу. Від неї пахло багатьма видами косметики, від якої гострий нюх вампіра мало не божеволів. Але один специфічний запах,  все-таки, Вікторові став у пригоді. 

— Не нервуй, — продовжувала дівчина, — це тобі не допоможе. Надто довго ти ошиваєшся тут без діла. Треба трохи попрацювати.

— Я й не нервую, — байдуже відказав Віктор. — Мені не вперше... Його чорні, майже без зіниць, очі продовжували бурити незнайомку, шукаючи більше зачіпок. Дівчина, натомість, лише посміхнулася:

— Е ні, зараз трохи не та ситуація. 

— І хто ж по мене прийде? Інквізитори? Смертажери? — зіронізував він, хоча ставало дедалі не так і весело.  

Вона підморгнула оком. Можливо єдине, на що спроможна особа під пильним наглядом, щоб не викликати підозру. Вона мовчала, а значить дорогоцінний час на приготування, якого у Віктора не мало бути за звичних умов — пішов І тих кількох секунд якраз було достатньо. 

— А от сам і спитай! — з цими словами дівчина кивнула у бік автівки яка стояла неподалік.

Віктор скочив на ноги й глянув на машину. Однак вона лишалося непорушним... В той же час він помітив істинну загрозу: з трьох напрямків до нього наближалися чоловіки у штатському. Пізнати в них силовиків було зовсім не важко. Тепер зрозуміло — дівчина дійсно була приманкою та відволікала його увагу. Сама вона так і лишилася сидіти на лавці, навіть не витягнувши руки з кишень. Здавалося, їй було вельми цікаво, що ж вампір робитиме тепер. В руках у одного з людей клацнули наручники, кільце швидко змикалося.

Але Віктор був готовим втнути несподіване. Випустивши кігті на руках, він сильно відштовхнувся від землі й на очах у перехожих підстрибнув угору. Хоча літають вампіри лише в уяві кіношників або, як і люди, за допомогою літаків, стрибати вони можуть в рази краще. Майже на п'ятиметровій висоті, яку Віктор взяв без зусиль, він вчепився кігтями у гілку масивного дерева, підтягнувся й виліз на неї ногами. Під час маневру він ненароком збив головою вороняче гніздо, рештки якого посипалися на голови перехожим (самих ворон там не було), та то дрібниці. Звідусіль лунали стривожені вигуки. Одні люди почали розбігатися, інші — навпаки, юрмитися для споглядання. Добродії, які збіглися ловити вампіра, стояли внизу ошелешені. Один з них вигукнув: "Ану злазь, скотина!" Інший витяг пістолет й намагався прицілитися, але якось неохоче. Підвелася й дівчина. Вона також підняла голову на вампіра й дивилася на нього наче з захватом.

— Ага, чорта з два! — огризнувся Віктор згори. Він уже прорахував шлях до втечі, який пролягав крізь два сусідніх дерева, дах торгової ятки, а там — за паркан і — бувайте здорові. Людям знадобиться чимало часу, щоб здолати той шлях землею, який вампір освоїть гігантськими стрибками.

Куля дійсно просвистіла поруч нього й це дало стимул тікати. У нього не влучили, та напевне й не мали — це був попереджувальний постріл. Без проблем Віктор здолав увесь намічений шлях і приземлився аж за парканом з живоплоту, з-за якого майже не було видно територію парку. Перехожі тицяли у нього пальцями, хтось вижчав. Так, щойно він привернув багато уваги, але лишився вільним та не ушкодженим. Для цього конспірацією інколи треба й нехтувати.