Глава 1. Нудьга.

Новорічного настрою, певне, не було ні в кого. Хіба що у дітей, які раділи ялинкам і чекали подарунків. Більш дорослим людям не вистачало снігу, якого цієї зими майже не було. От і зараз сіру картину за вікном, мокру та безрадісну, прикрашали хіба що зрідка пролітаючі сніжинки. Вони танули ще до того, як торкалися землі. 

В такий час дуже добре хворіти. Можна заварити чай з варенням, цілими днями валятися під ковдрою, замотавши шию шаликом, та споглядати непривітну картину крізь щільну перегородку прозорого склопакету. Тебе можуть провідувати друзі, приносити апельсини, як вже здавна заведено у цих краях. 

Але у Віктора, якого раніше звали Вітольдом, а ще раніше – Вікторіусом, друзів не було. Точніше, колись були, але вже встигли померти до сих пір. А новими якось обзавестися не вийшло. Рівно так само, як і не виходило хворіти. Його не брали навіть найлютіші людські чи тваринні віруси. Він не перевіряв, але здогадувався, що навіть якщо випити чи перелити кров хворого на СНІД, то, максимум, годину він страждатиме на печію — не більше. Проте Віктор міг хворіти на нежить. Це, певно, був побічний ефект кровозмішення, позаяк його чистокровний татусь взагалі ніколи нічим не хворів, а бідолашна мати, яку заволік у доблесні ряди напівміфічної раси той-таки тато, мала непоганий імунітет, але час від часу, все ж, хворіла.

Приятелювання з іншими вампірами у цьому місті зовсім не склалося. На початку століття тут проживало до десяти поважних родин, але з поваленням царизму, приходом Радянської влади та колотнечі, що чинилася на межах кількох країн, більшість родин виїхала за кордон. І правильно зробили: в подальшому тортури, які закінчувалися стратою, стали нормою не лише для вампірів краю. Під час війни солдати «Аненербе» забрали і винищили тих, хто не встиг втекти. Після перемоги 45-го до справи взялися агенти НКВС, потім КДБ, які передали найліпші традиції сучасним спецслужбам. От і залишилося після цього трійко вампірів, які й донині мешкали у Богдановому. 

Подружня пара на прізвище Гакало, які обоє були нечистокровними й ділили одну біду на двох, Віктора не цікавила взагалі. Вони були нудними, заляканими та неохайними. Навіть отримавши перевагу у вигляді безсмертя, ніхто з них не хотів цим користуватися. Просто не хотіли — можливості ж дозволяли! Вони залишилися людьми до мозку кісток та вважали себе неповноцінними членами суспільства. Вочевидь, з вигляду рядові пенсіонери не любили одне одного, а укладений багато років тому шлюб був продиктований тогочасним суспільним ладом. Не покликом серця, це точно.

Щодо третього вампіра на все місто, то це був ще той кадр. Його вік спинився на позначці сорока людських років. А значить, маскуватися йому було набагато важче, ніж іншим. Вже, як мінімум, двічі він кардинально міняв життєвий шлях. За людського життя товариш Андрій був митцем, займався музикою. Після смерті, чи то в «новому житті», він поступово перетворився на алкоголічного безпритульного. І коли всі його тогочасні друзі постарішали чи повмирали, Андрій помився, поголився і знову почав виблискувати на міській естраді, як віртуозний саксофоніст на ім‘я Фелікс. Та чи Андрій, чи Фелікс — він був занадто імпульсивним та емоційним, як і кожний митець. І Вікторові з ним також було не цікаво. Після знайомства вони бачились у місті лише випадково, або на концертах, за спільним інтересом до класичної музики.

Щодо самого Віктора, то його життя склалося не зовсім вдало. А але й не трагічно, порівняно з іншими. На вигляд йому було років зо двадцять три, хоча насправді вже перевалило за другу сотню. Народився він у Італії, де вампірів було в той час хоч гать гати. За стандартною схемою переселення з місця на місце вони з родиною об‘їздили майже всю Італію та частину Греції. У місті Салоніки 1885 року його матір вистежили та вбили борці зі «служителями темряви». Якій ідеї насправді служать ці фанатики невідомо, але шкоди робили і роблять донині надзвичайно багато. 

Лишитися з батьком надовго не вдалося: надто вже пройдисвіт Франциск був вітряним та непутящим. Син був йому зайвим тягарем, тому одного дня татусь  просто сказав: «Нам треба роз‘їхатися». Сказав – і зник. Більше Вікторіус його не бачив. Кілька десятиліть малий обірванець вештався Європою, встиг пізнати й жагу пригод, й розчарування. Тоді безпритульних дітей у Європі було багато й маскуватися під волоцюг не складало великої проблеми. 

Доля занесла молодого вампіра в Німеччину зовсім невчасно: Перша Світова війна саме набирала обертів й довкола чинилося казна-що. Найнеприємніші спогади того часу пов‘язані з газовими атаками. І хоча іприт, хлор та фосфати не могли вбити Вітольда (він змінив ім‘я, відповідно до часу та місця проживання – у Німеччині так було більш практично), але лишали неприємні опіки, які довго не гоїлися. 

На хвилі військового хаосу, масові вбивства вампірів фанатично налаштованими людьми були нормою. «Де гинуть тисячі людей ніхто не зверне увагу на смерть невеликої кількості вампірів, зважаючи на те, що мало хто взагалі знає про їх існування» – чиясь цитата стала мало не крилатим висловом для його раси в ті роки. Вітольд завжди тримався самітником, тому вистежити його було набагато складніше. Це добряче рятувало його в часи, коли довкола десятками гинули його побратими. 

Після Першої Світової не забарилася й Друга. Спочатку Вітольд був симпатиком Гітлера, як і багато німецьких євреїв, приміром. Йому здавалося, що пан Адольф зможе змінити світ… Але коли знову почали летіти бомби, полилася кров і почалися переслідування вже згаданого «Аненербе», Вітольд швидко переметнувся до антигітлерівської коаліції. І, оскільки, Європа вже встигла йому набриднути, він подався на схід, до Радянського Союзу.  Для нього це була «Терра інкогніта», про яку всі знали щось, але ніхто нічого. Знову сам, знову ховаючись та вичікуючи, він дійшов до Карпат, залишивши по собі помітний кривавий слід. Як і кожен вампір, Вітольд не був скаженим вбивцею. За все життя він ніколи нікого не кусав задля перетворення. Але війна — на те й війна, щоб сповна відчути її на собі. А маючи низку переваг над супротивником, швидку регенерацію, слух, нюх та зір, кращий, ніж у будь-якої есесівської вівчарки, ікла, пазурі та блискавичну реакцію… А хто б не встояв перед убивством за таких умов? При тому всьому, що ніхто з вампірів не визнає це грішною справою. Правило «Вбивай, щоб тебе не вбили» ніколи не втрачало своєї актуальності.