Розділ 49.1

Теумар під'їжджав до Етеляни зі змішаним почуттям страху, хвилювання, очікування... 

Вперше їхав він цим незвіданим шляхом, раніше забороненим для будь-якого мешканця Лянсіди. Вогнем, таким самим, яким палахкотіли в західній заграві верхівки Кульгавого лісу, горіло зараз і його серце.

Теумар підвелася на стременах, вдивився в обриси міста, що виднілося далеко за деревами, і сповільнився, не в змозі побороти невпевненість,  і замислився на мить…

Зілля, приготовлене Уккою з чорного моху, подіяло мало не миттєво. 

Обличчя Ізенара прояснилося, погляд став осмисленим, і він негайно підхопився  з ліжка: бадьорий і здоровий, з невдоволенням розглядаючи всіх, хто зібрався в його кімнаті. 

– Що ви тут робите? – спитав звичайним своїм голосом і грізно насупив густі брови.

– Ти нічого не пам'ятаєш, батьку? – спитав Теумар, переглянувшись із Мар’ятою.

– Пам'ятаю! Пам'ятаю, що прокляте дівчисько встромило мені в шию уламок... А де вона, до речі? Сподіваюся, ви з нею нічого не зробили?

– Айна вдома, батько, вона в Етеляні, – відповів Теумар.

– В Етеляні? Хто насмілився відпустити її в Етеляну? – заревів Ізенар, люто блискаючи очима.

Укка посміхнулася:

–  Мабуть, слід приготувати ще й заспокійливого настою. 

– Я посмів! – безтурботно відповів Теумар, дивлячись в обличчя батька, яке перекосилося від злості, – Айна своєю магією мимоволі відібрала твій розум, але вона ж, нарівні зі мною, ризикувала життям, щоб здобути для тебе ліки…

– Які ліки? Що ти верзеш?

– Багато днів пролежав ти в цьому ліжку, позбавлений розуму, безпорадніший за немовля… Я і Айна їздили на край Сухого русла…

Ізенар дивився на сина, і риси його спотворювалися, темніли, ставали суворішими і жорсткішими... 

Згадувалися йому якісь болісні проблиски, дивні видіння, неможливість вільно зітхнути, і поворухнутися, але він думав, що то лише сон, який рано чи пізно закінчиться, відпустить його душу. 

– Тепер все по порядку! – буркнув  Ізенар і жестом наказав вірній Віулі, що тихо сиділа у кутку, подати йому води з вином.

Теумар чекав бурі, урагану, але Ізенар слухав спокійно, лише хмурив брови та кривив губи. 

Новину про весілля Мар’яти він сприйняв так само спокійно, як і решту новин.

– Отже, ви обоє насмілилися суперечити моїй волі? – вкрадливо запитав він.

– Так, тату! – перша відповіла Мар'ята, і трохи схилила голову на знак поваги. – Я не бажаю собі іншої долі. І інший чоловік мені не потрібний. Хоч який!

– Зрозуміло, –  пробурчав Ізенар і перевів погляд на Теумара. – А ти що скажеш, синку? 

– Нічого! – той зрушив плечима, –  Я радий, що ти одужав!

–  Справді? А що твоя дівка із Сетао?

– Мар'ята привезла Іві сюди, але Іві не захотіла залишатися у Лянсіді. Вона тепер в Етеляні, і я скоро туди вирушу…

–  За нею?

–  Може бути…

– Привези Айну назад… Клянусь, я не стану її звинувачувати або дорікати. І примушувати теж  не стану.

– Айна тобі більше не належить! – холодно, але з повагою, відповів Теумар. –   Всі клятви, які давав Сайм, тепер скасовані. Але  я спитаю, і якщо Айна сама забажає тебе відвідати...

– Добре! Поки що йдіть звідси геть! – грубо перебив його Ізенар. – Мені треба подумати. Укка, а ти затримайся ненадовго, – звернувся він до чаклунки, – Впевнений, ти краще проясниш ситуацію, ніж мої нестерпні дітки… 

Теумар спішився у дворі. Слуги, анітрохи не здивувавшись приїзду незнайомця, одразу ж підбігли, щоб подбати про його коня.

Теумар окинув поглядом величезний будинок, який бачив вперше і звернувся до одного зі слуг:

– Чи можеш провести мене у покої Іві?

– Звичайно, пане!

Іві якраз збиралася до Лянсіди. Сайм попередив її, що вони вирушать одразу після заходу сонця.

Вона ретельно розчісувала перед дзеркалом своє розкішне волосся, коли двері тихо відчинилися, і на порозі з'явився Теумар.

– Ти! –  радісно вигукнула вона, підводячись йому назустріч. – Ти за мною приїхав?

Він мовчки зайшов до кімнати, мовчки зачинив двері.

Іві кинулась йому на груди. Теумар звично ковзнув рукою по вигину її тіла, але відразу руку опустив.

І Іві не могла цього не відчути.

– Чому ти мовчиш, Теумаре? Передумав на мені одружуватися? – спитала вона,  відсторонюючись і заглядаючи в його потемнілі очі.

– Нам слід краще подумати про це!  –  відповів той, не знаючи, як почати розмову з жінкою, до якої він більше нічого не відчував.

– Ти не забереш мене до Лянсіди? – примружилась Іві.

– Ти цього бажаєш?

– А ти?

– Я не знаю…