Розділ 47.1

Теумар розплющив очі в непроглядній темряві. Він лежав спиною на чомусь твердому і не розумів, живий він чи  вже помер.   Пам'ятав тільки, як звалилися вони вниз, під землю, але не пам'ятав, що сталося потім. Жодного болю він тоді не відчув, та й зараз його тіло блаженно мовчало.

Айна! Він, як і раніше, міцно стискав її в  своїх  обіймах. 

Ії  тепле волосся, як і раніше, ніжно торкалося його обличчя та шиї. 

Теумар почав обмацувати плечі і руки дівчини, намагаючись визначити, чи жива вона.

Слабке зітхання послужило йому відповіддю.

– Теумар…

– Все добре… все чудово, моя  дівчинко… 

– Де ми?

– Гадки не маю.

– Ти впевнений, що ми живі? – тихо запитала вона, – Може, ми загинули і потрапили в Підземелля Шукаючих  Народження?

– Ні, навряд чи… Адже ми чуємо та відчуваємо одне одного…

– Може, після смерті так і має бути? – невпевнено припустила Айна.

– Не думаю…

– Де ж ми тоді опинилися?

Навколишня темрява була настільки відчутною, що, здавалося, її можна брати  руками, жменями черпати.

Теумар хотів висвітлити простір і розглянути, що відбувається довкола, але не зміг – щось перешкоджало його магії і  не давало застосувати її.

Айна заворушилася, намагаючись стати на ноги.

– Тихіше! – Теумар стиснув її плече. – Послухай! 

Вони затамували подих і знову вловили легкий шелест, уже знайомий їм  – той самий шелест, що лунав за кам'яною стіною, коли вони рухалися лабіринтом печер.

– Це вода! – раптом здогадався Теумар, –  ми чуємо течію води по каменях!

Вони підхопилися на ноги, не випускаючи одне одного з обіймів, зробили крок туди, звідки  було чутно дзюрчання, і уткнулися в стіну.

–  Куди ж вона тече? Ліворуч чи праворуч? – стурбовано кусаючи губы, прошепотіла Айна.

–  Мені здається, що звук нібито рухається праворуч, –  дослухаючись, сказав Теумар, – Судячи з усього, ми провалилися під дно Сухого русла...

– Впали на каміння і залишилися живими?

– Третя крапля магії... Ймовірно, вона і врятувала нас... 

–  Або всього лише відтягнула  неминуче...

– А я вірю в силу і знання предків, вони нам неодмінно допоможуть... Але чому ти не пішла? Адже ти могла піти! 

У непроникній темряві він не бачив її обличчя, лише чув і відчував переривчасте дихання, що обпалювало  його груди.

Айну негайно кинуло в жар, і вона зраділа, що навколо  така темрява непроглядна, і Теумар не помітить, як вона зашарілася, розгорівся від його запитання… 

Чому я не пішла? Та тому що я кохаю тебе!

Дівчина помовчала, щоб упоратися з тремтінням у голосі й відповіла безтурботно:

– Піддалася пориву… Одна, я б, напевно, загинула, а разом у нас була надія врятуватися…

– У печері під каменепадом?

– Я думала лише про те, що нам не можна розлучатися! Поодинці ми набагато слабші! – злукавила Айна.

Теумар не повірив їй, але сказав, надаючи і своєму голосу ввічливого  спокою:

– У будь-якому разі я вдячний тобі за цей відважний вчинок. Ми обидва залишилися живі…

– Поки що!

– Ми будемо жити  і залишимось разом…Почуй мене!

– Йдемо праворуч!

І повільно, обережно обмацуючи ногами кам'яну підлогу, рушили вони на звук води, що шелестіла вдалині.

Айна мовчки ковзнула долонею в руку Теумара, і він з ніжністю стиснув її холодні пальці.

– Мені спокійніше, коли я відчуваю твою силу… – тихо промовила Айна.

Теумар нічого не відповів, бо  не зрозумів, що означають слова дівчини. На мить йому здалося, що це визнання, але він, боявся помилитися,  тому не наважився уточнити.

Шалена думка раптом спалахнула в його свідомості: не повертатися додому, а залишитися тут, та де завгодно, аби поряд з нею, щоб не пам'ятати, не знати, не відчувати, не виконувати обіцянки…

Нехай увесь світ обернеться на порох, головне, щоб Айна залишалася поряд! 

Теумар заплющив очі і стиснув зуби, заглушаючи стогін, що рвався з грудей. Ця любов стала для нього і найбільшим щастям, і смертельною мукою. Він не хотів думати про те, коли саме він перетнув межу,  коли його байдужість перетворилася на любов.

Шелест робився дедалі виразнішим. Разом з його наближенням розсіювався непроглядний морок, і бліде, ніби місячне світло полилося назустріч.

Невиразно, але вже можна було розрізнити обриси тих самих кам'яних стін і темних розколів, що прорізали ці стіни, але Теумар і Айна йшли вперед, туди, де мріяли тьмяно-золотисті промені.  

Кроки їх легко віддавалися під склепіннями кам'яної стелі і затихали десь на віддалі, від чого здавалося, що хтось невидимий, таємно крадеться  по їхніх слідах.