Глава 47.1

Теумар розплющив очі в непроглядній темряві. Він лежав спиною на чомусь твердому і не розумів, чи живий він чи мертвий, пам'ятав тільки, як звалилися вони вниз, під землю, але не пам'ятав, що сталося потім. Жодного болю він тоді не відчув, та й зараз його тіло блаженно мовчало.

Айна! Він, як і раніше, міцно стискав її в його обіймах. Тепле її волосся, як і раніше, ніжно торкалося його обличчя та шиї. Теумар почав обмацувати її плечі і руки, намагаючись визначити, чи жива вона.

Слабке зітхання послужило йому відповіддю.

– Айно…

– Все добре… все… Де ми?

– Гадки не маю.

– Ти впевнений, що ми живі? – тихо запитала вона, – Може, ми загинули і потрапили в Підземелля Чекаючих Народження?

– Ні, навряд чи… Адже ми чуємо та відчуваємо одне одного…

– Може, після смерті так і має бути? – невпевнено припустила Айна.

– Не думаю…

– Де ми тоді?

Навколишня темрява була настільки відчутною, що, здавалося, її можна чіпати руками, жменями черпати.

Теумар хотів висвітлити простір і розглянути, що відбувається довкола, але не зміг – щось перешкоджало його магії та не давало застосувати її.

Айна заворушилася, намагаючись стати на ноги.

– Тихіше! – Теумар стиснув її плече. – Послухай! 

Вони затамували подих і знову вловили легкий шелест, уже знайомий їм,  – той самий, що лунав за кам'яною стіною, коли вони рухалися лабіринтом печер.

– Це вода! – раптом здогадався Теумар, –  ми чуємо течію води по каменях!

– То ходімо на її звук? – несміливо запропонувала  Айна.

–  Іншого виходу немає! Течія нас кудись, та приведе… Здається, ми провалилися під дно Сухого русла…

– Впали на каміння і залишилися живими?

– Можливо, третя крапля магії врятувала нас… Але… чому ти не пішла, коли була можливість? – спитав Теумар, ласкаво торкаючись у темряві її  обличчя.

Айну кинуло в жар і  вона зраділа, що довкола так темно, і Теумар не помітить її збентеження. 

Вона помовчала, щоб упоратися з тремтінням у голосі і відповіла, якомога безтурботніше:

– Піддалася пориву… Одна, я б, напевно, загинула, а разом у нас була надія врятуватися…

– У печері під каменепадом?

– Я думала лише про те, що нам не можна розлучатися… Поодинці ми набагато слабші! – злукавила Айна.

Теумар не повірив їй, але сказав, надаючи і своєму голосу ввічливого  спокою:

– У будь-якому разі я вдячний тобі за цей відважний вчинок. Ми обидва залишилися живі…

І повільно, обережно обмацуючи ногами кам'яну підлогу, рушили вони на звук води, що шелестіла вдалині.

Айна мовчки ковзнула долонею в руку Теумара, і він з ніжністю стиснув її холодні пальці.

– Мені спокійніше, коли я відчуваю твою силу… – тихо промовила Айна.

Теумар нічого не відповів, він не зрозумів, що означають слова дівчини. На мить йому здалося, що це визнання, але він, боячись помилитися, не наважився уточнити.

Шалена думка раптом спалахнула в його свідомості: не повертатися додому, а залишитися тут, та де завгодно, аби поряд з нею, щоб не пам'ятати, не знати, не відчувати, не виконувати обіцянки…

Нехай увесь світ обернеться на порох, головне, щоб Айна залишалася поряд! Теумар заплющив очі і стиснув зуби, заглушаючи стогін, що рвався з грудей. Ця любов стала для нього і найбільшим щастям, і смертельною мукою. Він не хотів думати про те, коли саме він перетнув межу, і байдужість перетворилась на любов.

Шелест робився дедалі виразнішим. Разом з його наближенням розсіювався непроглядний морок, і бліде, ніби місячне світло полилося назустріч.

Невиразно, але вже можна було розрізнити обриси тих самих кам'яних стін і темних розколів, що прорізали ці стіни, але Теумар і Айна йшли вперед, туди, де мріяли тьмяно-золотисті промені.  

Кроки їх легко віддавалися під склепіннями кам'яної стелі і затихали десь на віддалі, від чого здавалося, що хтось невидимий, вкрадливо крадеться  по їхніх слідах.

Теумар вдивлявся в обличчя Айни, що мерехтіло в напівтемряві. Вона повернула голову і зосереджено подивилася на нього. Теумар побачив її вії, пасмо волосся біля щоки, темні кола навколо очей. Вона зараз була схожа на дівчинку, розгублену і злякану. Золотисте світло відбивалося у її чорних зіницях. 

Ніжність, до цього незнайома, захлеснула його. Подібну відчував він до Мерьяти, але ця все ж таки була іншою: пронизливою, гірко-солодкою, нестерпно болісною, дражливою.

Айна посміхнулася, трохи піднявши куточки губ, і все в Теумарі затремтіло. Він повільно відвернувся, не в змозі винести цю муку  болю та насолоди.

Світ на мить зник, а потім став яскравішим. Путівний коридор різко повернув праворуч, і відкрився коридор новий, ніби освітлений світлом  тисячі свічок.

По кам'яній підлозі струменів вузький, стрімкий струмок, вода якого виблискувала золотаво-червоним вогнем.