45.2

Перед ними простиралась незнайома, притихла в очікуванні ночі долина: царство каміння та рідких чахлих дерев. Чахлі  кущі трави пробивалися з-під нагромадження валунів. 

Трохи віддалік височіла низька нескінченна гряда скель. 

Теумар глянув на небо. Провідний Ур знаходився праворуч від них. Знайома зірка говорила про те, що світи все ще з'єднані, все ще стикаються  своїми  гранями – тож через ті грані можна переступити.

–  Де ми? – пошепки запитала Айна, продовжуючи притискатися до боку Теумара  і здригаючись  усім  тілом.

– Хотів би я знати…

Теумар боявся робити  якісь припущення. 

Айна уважніше озирнулася навколо, і в пам'яті її виникли пожовклі від часу сторінки рукопису, які вона, будучи дитиною, читала і перечитувала багато разів, немов  страшну, але незмінно привабливу казку:

– То земля каміння та мертвих дерев, – прошепотіла Айна, – сутінкове сонце висвітлює низькі сумні скелі, яким немає ні кінця ні краю…

– Мабуть, ти маєш рацію, – тихо відповів Теумар, – це схоже на край Сухого русла… Але чому шлях відкрився саме сюди? Я представляв зовсім інше місце.

– Я теж…

–  Нема чого робити. Ти можеш йти?

–  Можу.  Біль не такий сильний… 

Вони рушили в напрямку низьких, похмурих скель, над якими бліднув худий місяць.

– Можливо, ми повинні завершити розпочате, тільки тоді настане час перенестись додому? – припустила Айна, – мати завжди каже, що магія частіше послідовна, ніж хаотична. Але буває й навпаки…

–  Думаєш, це магія нас випробовує?

– Я не знаю… У нас залишилася лише одна крапля. До того ж, послухай, чорний мох – сама по собі рослина чаклунська. Якщо ми здобудемо його, то об'єднаємо обидві сили і, напевно, зможемо направити енергію в потрібне місце і потрапити додому… Тоді  батька твого врятуємо, – сказала Айна, вперше так спокійно й  вільно заговоривши про Ізенара. 

Жодної ненависті до нього Айна більше не відчувала, наче всі минулі образи і страхи залишилися там, на березі синього озера, де вона ледь не загинула.

Теумар теж вловив зміну в голосі дівчини, але нічого не сказав... Він боявся поспішити і зіпсувати все, що налагодилося нарешті. 

Їхній шлях ще не завершений і тільки тоді, коли вони опиняться вдома, у безпеці, – неважливо, в Етеляні чи в Лянсиді він, можливо, наважиться зізнатися Айні у своїх почуттях… Тільки він ще  і сам не розумів, які вони, ті почуття.

– Укка сказала, що чорний мох росте у печері. Але я передчуваю, що печер тут – не перелічити! Нам їх і за все життя не оглянути. 

– Ягоди! – вигукнула Айна, вказуючи на кущ, що розрісся під одним із валунів, на якому, серед дрібного та рідкого листя, висіли світлі грона незнайомих ягід.

Вона збиралася побігти в той бік, але Теумар  її утримав.

– Полиш! Не думаю, що їх можна їсти.

– Я пити хочу, – жалібно сказала Айна.

– Не варто ризикувати… Мабуть, у тут, у скелях знайдуться якісь джерела.

– Добре! – погодилася Айна, сумно зітхнувши.

Теумар страждав не менше за неї. Йому хотілося обійняти дівчину, сказати їй щось ніжне та ласкаве, але він не знав, наскільки це зараз доречно. 

Зайва ніжність не була властива Теумару, до того ж він боявся, що Айна схиляється до нього лише в пошуках підтримки, тому що смерть буквально наступає їм на п’ята, а як тільки все закінчиться, вона відштовхне його з колишньою зарозумілістю, колишньою впертістю.

Теумар не хотів плекати надію. До того ж над ним тяжіла обіцянка, дана Іві. Саме тепер, поряд із цими похмурими скелями, він настільки гостро відчув свою залежність від цього слова, що його охопила  не чувана до цього скорбота. 

Але, може, він і сам тягнеться до Айни лише під тиском нещасть? Може, тому вона здається йому зараз єдиною у світі? Може, коли потрапить назад у Лянсіду, то все потихеньку повернеться до колишнього, і він з легким серцем виконає обіцянку, яку дав Іві?

Айна хотіла занапастити його, але вона ж його й рятувала.

– Що з тобою? –  запитала Айна.

Повз увагу дівчини не пройшло те, як змінилося обличчя Теумара.

Навіть у сутінках помітила вона дивний блиск його зелених очей, які  дивляться у далечину  чи то з ненавистю  чи то з розпачем. 

– Задумався про майбутнє…

– Я теж... Я цілувала чужого чоловіка, втопила в озері свій пояс нареченої... Лемі відштовхне мене і  правильно зробить!

Чужий чоловік! Теумар придушив гірку усмішку. Вони разом пережили смертельні небезпеки, а вона, як і раніше, вважає його чужим!

– Ви любили одне одного, тому заручились? –  запитав Теумар.

– Нас заручили, бо інших гідних кандидатів не знайшлося. Я на той час зовсім дівчиськом була…

– То  не зі твоєї волі?

– Ми закохались після… Ми дуже покохали одне одного! – з викликом промовила Айна.