Глава 44.1

Ще два дні минуло, а дрімучому лісу не бачилося ні кінця, ні краю. Теумар не знав дороги, рухався зірками, орієнтуючись на зелений Ур, який незмінно сходив на півдні.

Те, що з ними не траплялося більше ніяких нещасть, не надто надихало Теумара. Чуття наполегливо шепотіло йому: у тиші цій може бути загроза, імені якої немає.

– Ми заблукали, – сказала Айна, – і вже, здається, втретє проїжджаємо по одному самому місці, повз цю сосну з обламаним сучком!

Після тієї дощової ночі вони здебільшого мовчали і намагалися не дивитися один на одного.

Теумар чекав, що наступного дня Айна почне дорікати йому за поцілунки і за кинутий у вогонь пояс нареченої, але вона промовчала, нічого не сказала. А Теумар дуже хотілося дізнатися, які почуття володіють її душею. Що думає вона тепер про вчинок Сайма? Чи вибачила, чи прийняла причини, які штовхнули брата ухвалити таке рішення?

Вночі, коли замерзла Айна міцно притулилася до його спини, він ледве стримався, щоб не повернутись і не обійняти її у відповідь. Зрада   палила душу, але він розумів, чому Айна його так люто ненавидить. Щось підказувало Теумару, що після того, як він повернеться додому і врятує батька, йому багато доведеться переосмислити… Якщо повернеться…

– Ти чуєш мене? – підвищила голос Айна, – Я кажу, ми заблукали!

На ній, як і раніше, красувався очищений, хоч і трохи зіпсований вогнем, пояс нареченої.

 – Чую! – розгублено відповів Теумар.

Навіть витривалі коні Лянсиди і ті втомилися, рухаючись по одноманітному лісі, в якому не чулося ні пташиного співу, ні заячого бурмотіння, тільки щось невідоме ховалася по кущах і шурхотіло вкрадливо, змушуючи Теумара постійно хапатися за лук.

Темна хмара повільно огортала дрімучий ліс.

– Там щось блищить! – вигукнула Айна, вдивляючись у сутінкову завісу, –  наче знову якесь озеро?

– Я б тримався подалі від озер… – пробурмотів Теумар, хмурячись.  Погані передчуття дошкуляли йому.

Овіяне прозорим серпанком озеро розкрилося назустріч, і в ту ж мить жахливий жах скував серця їх обох.

– Не може бути… – ціпеніючи, прошепотіла Айна, – та це ж саме озеро!

–Теж саме! – луною повторив Теумар, готовий до всього і твердо поклав долоню на держак меча.

– Але як? Адже ми поїхали вперед і навіть перетнули якусь долину!

– Тобі краще запитати про це у своїх подружок – водяних дівок! – відповів Теумар, стискаючи зуби, щоб не вилаятися.

Несвідома  лють, пояснення якої не було, скипала в його крові.

Тоді і до Айни повернулося самовладання.

– Говори що хочеш! – вигукнула вона гнівно, – але якщо вибір знову стане між твоєму життям і моїм, я виберу своє! Хіба ти не так зробиш? Хіба ти…

– Немає часу з'ясовувати, чиє життя важливіше! – різко обірвав її Теумар. – Тепер кожен сам за себе, як ти того  бажаєш!

– Найбільше на світі бажаю! – відповіла Айна, з силою вдарила коня ногами по боках, стрибнувши з місця в галоп, і лісові хащі зімкнулися за нею.

Теумар ще міцніше стиснув зуби, але  не кинувся відразу за нею. Нікуди не дінеться, повернеться, побоїться скакати одна серед ночі та невідомості!

Теумар дивився на озеро. Темно-сині води були такими тихими і безтурботними, що на короткий час знов зачарували його своєю умиротвореністю.

У очереті щось голосно хлюпнуло. І тут Теумар зрозумів, що їх навмисне розлучили. І як він міг знову піддатися озерним чарам! Він квапливо направив коня до лісу.

– Айно!

Але вона не відповідала, божевільне дівчисько!

– Айно, годі вже! Нам не можна розділятися!

Теумар, смикаючі поволи, кидався лісом то в один бік, то в інший. Він уже проклинав себе за те, що дозволив їй виїхати! Знайшов час виявляти характер!

Тихий жалібний стогін долинув до його чуткого слуху. Чи знову якийсь морок?

– Айно! – крикнув він на всю міць свого голосу.

– Тут…

Він помчав на  той слабкий поклик, ламаючи кущі і гілки, і побачив її на землі.

Теумар скотився з сідла і кинувся до неї.

– Та що сталося?

– Не знаю… мене кінь скинув… Я вдарився, піднятися не можу… – поскаржилася дівчина, кривлячись від болю. 

–  А кінь де?

– Не знаю… Втік кудись…

– Його  треба знайти…

– Теумар! – раптом закричала Айна таким страшним голосом, що в нього й   серце похололо.

Він почув глухе, дике гарчання і озирнувся. Величезний звір, схожий на вовка Кам'янистої рівнини,  наче  чорна скеля, застиг за кілька кроків від них. Очі його горіли шаленим зеленим вогнем, відбиваючи невідоме світло іншого світу.

Кінь Теумара злякано шарахнувся убік, але звір метнувся до нього і вдарив потужною лапою по  його шиї, залишивши довгі криваві смуги. Темними потоками ринула кров. Кінь звалився на передні ноги, потім захропів, наче застогнав, і важко повалився на бік.