41.2

Та гірка образа продовжувала терзати Айну. Думки її плуталися. Вона готова була задушити Сайма власними руками, але не через те, що він проміняв її на благополуччя Етеляни, рятуючи своє життя, а за те, що не зізнався  у скоєному. 

Між ними ніколи не було   таємниць. Придумали б разом, як відвести лихо від порога!

А мати? Чи знала вона про те, що накоїв її улюблений син? Ні, швидше за все не знала, принаймні до того, поки Айна не потрапила до лап Ізенара. Або все ж таки… Айна міцно замружилася від жаху…   

Боляче було навіть подумати про те, що мати могла брати участь у цій страшному, хоч і потрібному обміні.

Теумар зачепив її за плече.

– Вечеря готова.

– Я не хочу їсти, – пробурмотіла Айна.

Теумар стиснув її плече і повернув дівчину обличчям до себе.

– Годі вередувати… Тобі потрібні сили, щоб завершити розпочате…

– Залиш мене! – крикнула Айна, замахнулася рукою і сама не зрозуміла для чого: чи то щоб відштовхнути навислого над нею чоловіка, чи то для того, щоб ударити.

Але Теумар перехопив її занесену руку і притиснув до землі, потім знерухомив і другу, після чого нахилився до її обличчя, все ще припухло від недавніх сліз.

– Чого ти хочеш? – кволо запитала Айна. 

Боротися з ним  вона вже не мала  ні сил, ні бажання.

– Тільки поцілувати тебе – спокійно відповів Теумар і торкнувся її губ. 

Солоний смак її шкіри обпік  наче  вогнем.

– Негідний вчинок для чоловіка! – видихнула йому в губи Айна, – після всього, що трапилося, після всього, що я дізналася, ти зібрався скористатися тим, що я не маю сил захищатися ...

– Я тебе не ображу, не бійся… Ти вільна у своїх рішеннях… Можеш відштовхнути мене… – Теумар відпустив її руки, але відірватися від її губ не зміг. 

Незважаючи на те, що вони були облиті гіркотою сліз, цей поцілунок без відповіді, здався Теумару найсолодшим із тих, якими доводилося йому будити дівочі почуття.

– Я заручена, Теумаре, – відповіла Айна, спокійно дивлячись у його темно-зелені  очі.

– Я теж пообіцяв своє серце інший, – відповів він і несміливо ковзнув поцілунками по її шкірі на шиї та біля ключиці.

– На мені пояс нареченої. Якщо станеться те, що станеться, я не маю іншого вибору, крім смерті!

– Не кажи дурниці! –  зі смутком  прошепотів Теумар, розуміючи, що треба зупинитися, відпустити її, але він не міг подолати свій  потяг  до неї. – Я не дозволю тобі померти… 

– Жоден інший чоловік крім того, хто одягнув на мою талію пояс нареченої, не може мене торкатися, –  спокійно пояснила Айна, відчуваючи жарке дихання на своїй шкірі, заплющуючи очі від дивного почуття, яке охопило її, – це наша традиція. Нещастя спіткає кожного, хто порушить….

– То справа в поясі?

– Так, але…

Теумар миттєво стис сильними руками її тонку талію. Айна й схаменутися не встигла, як він зірвав з неї пояс і жбурнув його у вогонь.

– То  так буде краще?

– Що ти накоїв!

Айна схопилася, кинулася до вогню, намагаючись дістати звідти пояс, який вже  схопили жадібні язики полум'я. 

Теумар утримав її, але тепер, сповнена люті, вона знайшла в собі сили боротися з ним. 

Теумар, побоюючись завдати їй занадто сильного болю, розтиснув руки. Айна кинулась до багаття і висмикнула з вогню палаючий пояс.

Але Теумар вирвав  те полум'я з її рук і кинув назовні, у  дощові краплі, що шалено летіли за вітром.

– Нехай там охолоне. Однак думаю, він більше не придатний і колишньої сили в ньому немає… А тепер бери та їж… Я втомився від тебе…

– Це нічого не змінить! – сказала Айна,  – Я повернуся в Етеляну і вийду заміж за того, хто призначений мені долею. 

– Я теж одружуся за першої ж нагоди… Сподіваюся, Мар'ята вже привезла Іві у Лянсіду. А тепер давай спокійно поїмо. У нас ще залишилася чиста вода… Напевно, ми зустрінемо дорогою нормальне джерело…

– Добре, – покірно погодилася Айна.

У чорному небі гримів грім. Дощ гуркотів з такою силою, що коні неспокійно схропували за тонкою перегородкою з гілок і переступали ногами.

Айна вискочила під дощ, знайшла в темряві обгорілий пояс, внесла його назад і, сівши в кутку, почала відтирати каміння, вкрите чорною кіптявою.

Теумар лежав за крок від неї, закинувши руки під голову. 

– Послухай… – наважилася вона порушить мовчання, – я бачила там на озері водяну діву. Вона сказала, що ми перетнули  межу світів.

– І що? – ліниво запитав Теумар.

– Хотіла, щоб ти знав про це…

–  Що вона тобі ще сказала?

– Що вони давно не отримували в жертву сильних та гарних чоловіків…

Вона більше не хотіла, не могла  морочити Теумару голову.  Він вже охолов від пережитого, не вб'є її за скоєне,  бо вона потрібна йому живою, але мовчати й далі було нестерпно.