36.2

Обидва коні, теж стривожені диким криком, відлуння якого все ще невловимо звучало в посвіжілому повітрі, тремтіли великими тілами і копали  копитом землю.

– То що ти пропонуєш? – спитав Теумар, заспокійливо погладжуючи свого коня по теплій шиї.

– Ти як хочеш, а я повертаюся! – заявила Айна.

– І не сподівайся на це! – похмуро заперечив Теумар.

– Ти мене не втримаєш! Хіба що вб'єш! Але тоді й цей… – Айні не хотілося вимовляти вголос ненависне ім'я, – буде проклятий навіки у всіх світах.

– Добре подумай, перш ніж діяти наперекір клятві. Я не дозволю тобі повернутися з півдороги.

– Хіба я не повинна допомагати тобі добровільно, а не силоміць? Чи це не умова договору? – люто перервала його промова Айна.

– Мені вже байдуже, по своїй волі чи ні підеш ти далі, – втомлено промовив Теумар, – але ти підеш, зрозуміло? Зірвеш чорний мох для мого батька, а потім йди геть  на всі чотири вітри.

– Це ми ще подивимось! – вигукнула Айна.

– Подивимося! Сідай у сідло та їдемо!

– А якщо я не поїду? – запитала вона з загрозою.

– Повезу тебе зв'язану, – відповів Теумар, похмуро дивлячись на неї з-під темних брів.

Айна розпрямилася, підвела голову, зневажливо поглядаючи в мерехтливу глибину його зелених, спокійних очей.

–  Провались ти в сипучи піски! Нікуди не піду! Хоч убий!

– Чи для того я витрачав на тебе дорогоцінні краплі, щоб тепер вбити? – усміхнувся Теумар, – У мене є й інше зілля з собою. Те, яким Укка зламала твою волю, пам'ятаєш? Просто напою тебе їм і все – ти у моїй владі! На це вже сили в мене дістане.

Голос його був такий твердий, а погляд такий холодний, що Айна повірила. Теумар цілком міг узяти із собою зрадницьке вариво, підозрюючи, що дівчина надумає бунтувати в дорозі. Він не менш підлий, ніж його батько.

– Добре ж, будь по твоєму! – з ненавистю вигукнула вона, застрибуючи верхи, – Але ніякі угоди між нами  більше не дійсні!

І пустивши коня галопом, помчала через  ранковий ліс, настільки швидко, наскільки дозволяла густа стіна  дерев.

Теумар помчав за нею. Айна цілком здатна оголосити війну, і тоді не буде спокою ні йому  ні їй. 

Він розумів: дівчина злякалася, але не міг признатися навіть самому собі, що наляканий не менше за неї. 

Він  вперше зіткнувшись з тим, з чим впоратися власними силами, майстерністю і відвагою в нього не було можливості.

Теумар не став наздоганяти шалену етелянку, достатньо було того, що він чув тріск гілок під копитами її коня. Нехай побуде одна і спробує спалити вщент усю свою злість.

Думка про те, що доведеться завдати Айні біль, щоб змусити її тримати слово, викликала в його душі відчайдушний протест. Незважаючи на всі її примхи і пихатість, вона пробуджувала в його душі  ніжні почуття, особливо після того, як він наважився торкнутися губами її обличчя.

Вона була першою жінкою, з якою його пов'язували не любовні, а ділові стосунки, але з якою доводилося бути так близько кожного дня,   кожної ночи.

Раніше Теумар завжди шукав усамітнення, навіть у розпал найпалкіших почуттів. І Іві – тому приклад. Він не міг перебувати з нею постійно, йому була потрібна свобода  – те, чого Іві не хотіла розуміти і приймати. 

А від Айни нікуди не дінешся:   не втечеш, не поїдеш, не кинеш її. Подібний досвід був для Теумара і дратівливим, і цікавим одночасно.

Адже Айна, напевно, стала б його нареченою, згідно з традицією, якби між Етеляною та Лянсідою продовжували триматися добросусідські стосунки…

Думка про це осяяла напружене обличчя Теумара легкою миттєвою посмішкою.

Помаранчеве сяйво танцювало по верхівках дерев. Але світло розпочатого дня  не давало надії чи впевненості. 

Навпаки, після пережитого вночі, вся ця безтурботність, пронизана радістю пробудження і обласкана теплим вітерцем, здавалася Теумарові зловісною.

Тріск гілок під копитами сповільнився і невдовзі завмер. За деревами майнув світлий блискучий круп коня, на якому їхала Айна.

Невже зупинилася, чекаючи на нього? Дозріла для нової сварки?

Теумар теж сповільнився і неквапом наблизився.

За деревами відкрилося нове лісове озеро. Його блакитні хвилі тихо хлюпалися під золотим сонячним промінням.

Озеро виглядало точнісінько, як те, що залишилося позаду, і берег був таким же, і навіть зарості очерету зеленіли точно так само, але з однією лише відмінністю: у цьому вода була світлішою і абсолютно чистою.

– Дуже дивно… – прошепотіла Айна, подивившись на Теумар так, наче між ними й не сталося жодного сварки.

– Думаю, краще об'їхати його! – розсудливо запропонував він, якому така схожість здалася підозрілою.

Насправді, він готовий був присягнутися, що це теж саме озеро, яке раптом очистилося від ряски та мулу.

– Ні! Цілком гідне озеро! – заперечила Айна, – То ми стали підозрілими  та  недовірливими через все, що трапилося! Я  ж  хочу нарешті  викупатися...