35.2

Тонкі ланцюжки гойдалки беззвучно розгойдуються, прив'язані до товстої гілки. П’янкий запах яблук струмує в спекотному повітрі. Яблука ще не дозріли, але вже наливаються золотистим, сонячним жаром.

– Подивися, що я тобі привіз, донечка!

Вона озирається, потім зістрибує з гойдалки і біжить, радісно сміючись, назустріч батькові, він стоїть позаду чагарників і простягає до неї долоню, на якій сяє райдужними відблисками пурпуровий камінь…

Айна миттєво запустила руку в кишеню куртки, щосили стиснула камінь і відчула, як тверді грані вп'ялися в шкіру.

Ні, не може бути, щоб тут, на півдорозі до далекого краю Сухого русла, її покликав голос батька. Напевно, це міраж, марево, жорстокий обман. Тутешнім лісам не можна вірити.

– Айно, доню, я чекаю на тебе… – промовив голос так спокійно й виразно, немов із сусідньої кімнати.

Свідомість дівчини зніяковіла, думки сплуталися. Здоровий розум покинув її.

– Я вже йду! – крикнула  Айна і з осліплими від сліз очима  кинулася в туман, у невідомість.

Ноги її чіплялися за невидиме коріння дерев, розчепірені гілки хапали за одяг, вона боляче вдарялася об тверді дерев'яні стовбури, але продовжувала бігти.

– Я тут, моя дівчинко, поруч... ще трохи! – кликав, ласкаво заманював її, такий знайомий голос...

Теумар наздогнав її на краю, прихованого туманом, урвища.

– Ти що, з глузду з'їхала! – крикнув він, намагаючись зупинити її, але Айна люто рвонулася з його рук.

– Пусти! Там… Там…

– Хто там?

– Пусти! Він кличе мене! Я мушу піти до нього!

– Схаменися! Це духи лісу грають із тобою. В тумані нікого нема!

Вони боролися, не знаючи, що за крок від них урвище. 

Айні надавав сили той факт, що її кличе батько. Розум дівчини був сліпий і глухий  до всього, що ставало перешкодою.

Вона зловчилась, висмикнула з піхов кинджал і спробувала вдарити ним Теумара. Той ухилився. Айна на мить завмерла, дивлячись на нього з ненавистю, потім знову спробувала вдарити. Теумар побачив її очі: зовсім порожні, згаслі, без звичної іскри на дні зіниці.

Ніж прослизнув по руці, залишивши глибоку рану. Теумар прийшов до тями. Він зрозумів, що Айна не володіє собою, і не час міркувати, які невідомі чари обплели її розум.

Він схопив Айну, повалив на землю, а сам упав зверху на неї, щоб вірніше тримати. В цей момент рука його ковзнула в порожнечу, на мить уперлась в щось тверде і знову поїхала по дрібних каміньцях. Теумар миттєво зрозумів, що внизу урвище і відсахнувся, міцно притискаючи до себе Айну. 

Серце його билося так сильно, як ніколи у житті. Айна брикалась та верещала несамовито.

Теумар хльоснув дівчину по щоці, намагаючись привести до тями, потім ще раз. Іншого способу заспокоїти її зараз не бачив.

– Тихо! Досить! Що з тобою?

– Батько кличе мене! Хіба ти не чуєш? – репетувала  Айна, задихаючись і продовжуючи вириватися.

– Чий батько?

– Мій!

І наступної миті її риси спотворила гримаса пекучого болю.

– Пусти… – прошепотіла вона.

У тому голосі було стільки страждання, що Теумар підкорився.

Айна впала обличчям у землю, важко дихаючи. Теумар тримав її за плечі, відчуваючи, як тендітне тіло здригається в гарячкових конвульсіях.

– Айно! – кликав він, але вона не відповідала, тільки билася, немов у передсмертній агонії. 

Він намагався наповнити її своєю магією, своєю  силою, але від цього ставало лише гірше.

Нарешті вона перестала битися у його руках і застигла. Теумар тремтячими пальцями намацав жилку на її тонкій шиї, але не відчув жодного сполоху життя.

Тоді Теумар злякався по-справжньому.

Він більше не став спокушати долю і висмикнув з поясної сумки заповітний флакон.

Перевернув дівчину на спину, прочитав заклинання. Магічна крапля вилетіла з флакона і, мерехтячі, повисла в повітрі.

Теумар взяв з руки Айни кинджал, надрізав їй ямку над ключицею, розсунув краї рани ширше, не звертаючи уваги на кров, що хлинула, і направив туди краплю.

Золотисто-червона іскра просочилася всередину, кров миттєво висохла, і рана відразу затяглася, зникла без сліду. 

Теумар обережно погладив пальцями ніжну чисту шкіру. Тепер тільки чекати... 

Туман розсіювався, і вже невиразно позначалися обриси нічного лісу навколо.

Теумар тримав Айну на руках, вдивляючись у її біле, з загостреними рисами і скривленими в болісній усмішці губами, обличчя.

Вологі пасма прилипли до її щік, і Теумар обережно прибрав їх. Серце його все ще калатало  наче божевільне. Невже не подіяло?

Ні, такого не може бути. Кров увібрала магію, рана затягнулася – значить, процес зцілення пішов.

– Ну ж бо, прокинься… прокинься… – прошепотів він і насмілився доторкнутися губами до її обличчя: до лоба, до щок, до очей…