31.2

– Люблю тебе… – прошепотів Сайм, на мить відриваючись від її гарячих губ і знову припадаючи до них.

– І я тебе люблю… – видихнула Мар'ята, ковзаючи долонями по його плечах, пестячи пасма волосся на потилиці, притискаючись до нього все міцніше.

– Спершу клятва… –   пробурмотів Сайм  і неохоче відсторонився від її лагідних дотиків.

Бажання кипіло в його крові, але він розумів, що бути разом вони можуть лише після того, як здобудуть  благословіння  бога Вогню. Тоді їхня доля та їхня магія об'єднаються в одне ціле і неподільне.

– Ходімо! Залиш свого друга насолоджуватися життям... А нам не тільки про нас треба пам'ятати, а й про Теумара з Айною. Ми повинні сьогодні створити охоронницю… – сказала  Мар’ята  і за руку потягла Сайма в темні хащі.

Для того, щоб здійснити ритуал і вимовити весільну клятву нічого особливого не потрібно  – лише вода та вогонь. Підношенням від закоханих  була кров. Її проливали у запалене магією полум'я  – і так заручилися підтримкою бога Вогню. 

Сетао розташовувався на річці, тому у воді нестачі теж не було. Звичайно, Мар'ята і Сайм з більшим задоволенням провели б обряд у лісах Лянсіди чи Етеляни, але чекати ще кілька днів вони не могли. Без крові і спільної магії, охоронницю не створити, а допомогу треба надіслати негайно.

У темряві дісталися вони до берега річки,  яка блищала при яскравому світлі величезного білого місяця,  що  висів над протилежним берегом.

Мар'ята підбігла до річки, зачерпнула жменю води і хлюпнула на своє розпалене обличчя.

Сайм прислухався. Товсті дерев'яні стовбури, густі розлогі крони надійно заглушали святковий шум міста.  Ні звуку, крім повільного шарудіння  листя, не долітало в ці дрімучі нетрі.

– Я хочу провести найдавніший і найвірніший ритуал! – сказала Мар'ята приглушеним, таємничим голосом.

Сайм зрозумів, про що говорить його кохана і мимоволі здригнувся.

– Не впевнений, чи зумію…

– Я готова… Ти теж маєш бути готовим! – непохитно промовила дівчина.

– Добре! – тихо погодився Сайм.

– Тоді почнемо ... – Мар'ята наблизилася, поцілувала його в губи і відступила.

Сайм, завмираючи серцем, дістав з піхви кинджал і кинув його за себе. Шепочучи таємні і давні слова, силою думки намалював він  широке коло там, де кинджал встромився в землю.

Мар'ята нарвала трави під найближчою березою,  обсипала нею межі накресленого кола, і вони поглибились. 

Закохані увійшли всередину, стали навпроти і з'єднали руки.

Вогонь запалював завжди чоловік. Сайм почав пошепки промовляти заклинання виклику, потім, не торкаючись рукоятки, висмикнув кинджал з центру кола і знову встромив.

З-під землі відразу вилетів сліпучий пучок вогню. Полум’я   охопило Сайму і Мар’яту, облизало гарячими язиками їхні  обличчя і пішло вниз, припало до трави, і глухо загуло, спалахнуло чистим, спокійним сяйвом.

Мар'ята підняла руки до неба, потім повільно їх опустила, квапливо щось шепочучі. 

Поглиблені межі  кола стали наповнюватися водою, від землі піднявся густий туман, сховавши закоханих від усього світу.

– Час! – тремтячи голосом, промовила Мар'ята, подаючи Сайму свій ніж з вузьким лезом, що тьмяно блиснув у відсвітах вогню.

Вона простягла над вогнем праву руку, повернувши її долонею вгору.

Сайм повільно, немов уві сні, накрив її руку своєю.

– Навіки разом, клянуся! – прошепотіла Мар'ята, дивлячись на Сайма широко розкритими очима, в яких відбивався шалений танець вогню.

– Навіки разом, клянуся! – повторив Сайм і різко вдарив кинджалом у їхні з'єднані руки, пронизавши їх наскрізь, і так само різко, миттєво кинджал висмикнув.

Кров полилася у багаття.

– Бог Вогню ми просимо тебе, благослови наш союз… нехай він буде вічним і незламним, як і наша любов! – промовив  Сайм твердим голосом, не дозволяючи гримасі болю від удару спотворити своє обличчя.

– Благослови наш союз… – тихою луною відповіла Мар'ята, теж щосили намагаючись триматися. 

Серце її зупинялося, ноги підгиналися, бо  заклинання втричі посилювало біль.

Кров зашипіла у вогні, як розлючена змія, і чорний дим полетів від багаття до самого неба.

Вогонь знову піднявся,  обвиваючи постаті закоханих, знову почав  ковзати полум'яними язиками  по їхніх  обличчях, волоссю, проходячи крізь з'єднані долоні, допиваючи гарячу кров, зализуючи рани, поки вони не зникли зовсім, і тільки після цього впав униз і пішов під землю, не залишивши по собі ні жмені попелу.

Туман розвіявся, показавши теплу й ясну місячну ніч, не потривожену нічиєю чужою присутністю.

Мар'ята, відчувши, що біль і слабкість пройшли, струснула волоссям, яке випромінювало гіркуватий запах диму. Душа її співала, літала від любові та тріумфу.

– Навіки разом! – прошепотіла вона і, схопивши Сайма за руку, потягла  його до річки, де на тихих хвилях гойдалася золота місячна доріжка.