Розділ 29.1

– Недовго залишилося до півночі, – невимушено заговорив Теумар, дивлячись на ясне зоряне небо, що куполом нависло над лісом. – Адже сьогодні свято сонцестояння. Хотілося б мені дізнатися, як його  святкують  в Етеляні!

Душило і пригнічувало мовчання, що повисло, наче похмурий непроникний туман, між ним і Айною.

Повільним кроком рухалися вони по дрімучих, все ще знайомих Теумарові хащах. 

Зрідка поглядав він на облиту місячним світлом Айну, на її пряму спину, на високо підняту голову. Трохи насуплені брови надавали її ніжному обличчю зосередженого і суворого виразу, і цей скорботний, навмисне страждальний вигляд злив і дратував Теумара.

Йому дуже хотілося розбурхати вперту дівчину, змусити говорити про себе, про свій світ, вирвати її з лещат образи і недовіри.

Теумар сподівався, що врешті-решт їм вдасться знайти порозуміння і назад вони повернуться, хай не друзями, але хоча б добрими сусідами, більше не налаштованими вороже один до одного. Тоді й обом володінням стане легше дихати.

Айна й саму обтяжувала мовчання, але вона побоювалася, що душевні розмови послаблять напругу, приведуть їх до розуміння та прийняття. А цього ніяк не можна було допустити, інакше з думками про помсту доведеться попрощатися.

Поки серцем править гнів, поки вона бачить у чоловікові, що знаходиться поруч, ворога –  вона ні на мить не засумнівається у правильності своїх вчинків. Поки він не відкрив їй свої думки та почуття, вона здатна легко роздмухувати ненависть до всього, в чому б'ється хоча б крапля лянсіданської крові.

Але хіба не можна вести удавано відверті розмови, приспати пильність Теумара лагідними словами, щоб потім, за першої ж нагоди, штовхнути його в смертельну пастку?

Айна прикусила губи і ще дужче нахмурила тонкі брови. Думка про таке удавання була нестерпною. 

Але Теумар сам винен. Він повинен був відпустити її додому без жодних умов, а не наражати на   ризик  заради одного нікчемного, марного життя.

До того ж не слід забувати, що він сам готовий вбити її, якщо вона відмовиться рятувати Ізенара. Саме ці його слова мають звучати у її душі, а жодних інших не повинно залишитися. Невже він думає, що вона згодом забуде  про його жорстокість?

– Вогнищами та піснями, – коротко відповіла Айна на невимушене запитання Теумара.

– А у нас немає традиції палити на сонцестояння багаття, лише смолоскипи. Ними освітлюють все місто і так прощаються з світилом, що йде на темний бік життя. Кумедно і дивно, – Теумар усміхнувся, – ми, начебто, сусіди, а звичаї та обряди наші відмінні один від одного як день і ніч…

– Жодної дивності немає. Вся річ у тому, що ми творимо світ навколо, а ви його руйнуєте!  –   вороже відповіла Айна.

– Неправда! – палко заперечив Теумар. – Я згоден, що мій батько надто владний і зарозумілий, а часом і не зовсім розумний, але він дбає про благополуччя нашого народу не менше, ніж твій брат про благополуччя вашого!

–  Ізенар бажає, щоб вся Земля Процвітання підкорилася його волі! Бажає правити одноосібно! У цьому непереборна різниця між нами.

– Так чи інакше, але його єдиновладному правлінню не дано збутися... До того ж від нього виходить більше слів, ніж дій... А тепер і зовсім все зміниться... Навіть вилікувавшись від твоєї магії, він не стане колишнім, – відповів Теумар.

– Чудово! – зневажливо реготнула Айна.

Теумар опустив голову, втопив погляд у кінську гриву і вдав, що глибоко про щось задумався, насправді ж він розглядав Айну таємним бічним зором, намагаючись не пропустити жодної зміни в міміці її рухливого обличчя.

З-за чорної громади лісу викотився золотий місяць. Нічний вітерець легенько тріпав верхівки дерев і здавалося, що місяць розгойдується з боку в бік, сидячи на вершині величезної сосни.

Айна із задоволенням ловила на своєму обличчі бурштинові потоки і тихо посміхалася, відкинувши голову і заплющивши очі. Місяць – одвічний її друг, брат… Повний місяць відпустить душу на волю – Айна вірила в це. Ще три ночі і тоді місячні роги з'єднаються, і кільце замкнеться.

Айна так захопилася, насолоджуючись примарними думами, що не відчула вже прямий, а не таємний, спрямований на неї погляд Теумара, сповнений  чи то ненависті чи  то захоплення…

Цієї миті вона була такою  ніжною і прекрасною, що Теумарові нестерпно захотілося завдати їй душевного болю, щоб вона перестала так солодко посміхатися і терзати цією посмішкою його серце.

– Відкрити тобі правду? – спитав він  глузливим голосом.

– Яку правду? – Вона, не гасячи посмішки, повернула до нього обличчя.

Теумар зволікав. Спершу він хотів розповісти Айні, чому вона потрапила до рук Ізенара, але вся його натура негайно збунтувалася проти настільки жорстоких одкровень. Дізнатися  таке про власного брата?

Теумар раптом злякався, що ці блакитні очі, що дивляться на нього з викликом і зневагою, потьмяніють від гірких сліз, з чарівних щік зникне рум'янець, а  гордо розправлені плечі поникнуть.

– Ти не уявляєш, як мені хотілося кинути тебе,  непритомну,  в піски Сухого русло! Коли ти скотилася у ярок… Пам’ятаєш?

– Так,  пам'ятаю…