27.2

Сайм, користуючись тим, що ніхто не звертає на нього уваги, тинявся навколо будинку Іві.

З безтурботним виглядом, слідуючи за натовпом веселих молодих людей, підігрітих вином, пройшов він повз заднє подвір'я, огороджене невисоким парканом.

Коні гостей усе ще стояли біля конов'язі і слуга, знявши з них збрую, тепер протирав пучками соломи, вологі від спеки та швидкого бігу, глянцеві боки.

Сайм не боявся, що його впізнають, – злість і бажання помститися говорило в ньому сильніше за голос обережності. Він навіть привітно кивнув цьому здоров'якові з чорною бородою, що дбав про коней,  бо він помітив його погляд і запитливо підняв брови. А потім, хмільний натовп,  що рухався  позаду, підхопив Сайма і відніс убік.

Але щоб не привертати зайвої уваги, Сайм більше не прогулювався поряд з будинком, а повільно ходив навкруги, то примикаючи до якогось людського потоку, то на самоті. Здалеку простежив він за тим, як коней повели в стайню і подвір'я спорожніло. Напевно, ніколи в житті Сайм не бажав так пристрасно настання сутінків.

Він повернувся до будинку, коли стемніло, а на вулицях  з'явилося ще більше народу. Музика, крики та сміх чулися   від міського ринку. Ворота, що вели на подвір'я, були зачинені, але Сайм легко перемахнув через паркан.

У хату він увійшов безперешкодно, помічений лише старою служницею, що ввечері накривала стіл у вітальні. Жінка прозирнула повз нього мовчазною тінню. Про всяк випадок Сайм шепнув їй у слід заклинання, що стирає недавню пам'ять.

Тепер Іві… Сайм не хотів, щоб йому хтось заважав. Охорона, яка прибула з Мерьятою, ночує в будинку для прислуги. А якщо хтось із них і з’явиться в домі, то розправиться з ним не важко.

Він увійшов до спальні Іві. Дівчина лежала на ліжку, але Сайм знав, що вона не спить.

– Ти повернувся? –  Іві підвелася йому назустріч. Тонка сорочка зісковзнула з її  плеча. Чорне волосся зміями вилося по оголеній шкірі,  яка спокусливо сяяла  в місячному світлі.

– Я ж обіцяв… – Сайм сів на ліжко поруч із нею.

Іві потяглася до нього і обвила руками його за шию.

– Ти поїдеш у Лянсіду? – спитав Сайм, проводячи долонями по вигинах її тіла.

– Якщо ти захочеш залишитися поряд зі мною… – збуджено задихала Іві.

– Ми подумаємо про це… – Сайм нахилився до її губ. Відчувши його запах і його дихання, Іві тихо, утробно замуркотіла.

Він поцілував її повільним, довгим поцілунком. Очі Іві повільно зімкнулися, і вона безвольно поникла. Сайм поклав голову назад на подушку.

 – Спи, мила… солодких тобі снів… – посміхнувся він, анітрохи не сумніваючись:  дівчина поринула у міцний сон і до світанку не прокинеться.

Мер'ята! Нахмурившись, Сайм безшумно покинув темну спальню, з відблиском місячного світла поперек ліжка і рушив порожнім коридором.

Інстинкт вів його. Він чув присутність своєї жертви, як хижак чує ще невидиму в лісових нетрях, але вже приречену здобич.

Сайм зупинився перед розмитими у темряві дверима з візерунками. Вона там, за нею… Мер'ята…

Толкнув двері, але ті виявилися замкненими зсередини. Сайм посміхнувся, торкнувся пальцями замкової щілини і безшумно зайшов усередину.

Мер'ята стояла біля вікна, одягнена в легку нічну сорочку і дивилася на небо, на круглий, сяючий у вишині  місяць.

Сайм, не таючись, попрямував до неї через кімнату. Дівчина навіть не обернулася, здавалося, її зовсім не турбує чужа присутність за спиною. Сайм стиснув долонями її плечі. Мер'ята повернула голову. Жодного переляку не було в її місячних очей, лише губи здригнулися, розкрилися, і Сайм розцінив це, як намір закричати.

–  Навіть не думай! – попередив він, затискаючи долонею її рота і нахиляючись до її обличчя.

Мер'ята продовжувала дивитися на нього, трохи закинувши голову. Сайм побачив, як у її зелених очах заграли сполохи веселі  сполохи.

А наступної миті щось страшно вдарило у двері, і вона злетіла з петель під натиском нестримної сили. Троє озброєних чоловіків забігли до кімнати.

Сайм штовхнув дівчину на ліжко і, рвонувши з піхви короткий меч, з яким ніколи не розлучався, кинувся назустріч ворогам. Мабуть, він все ж чогось не врахував, і слуги не пішли спати в інше місце, а охороняли двері своєї пані, ховаючись у темряві.

Сайм  розумів, якщо він програє, то помре, Айна так і залишиться в полоні, а Етеляна  впаде, тому що в Аули після смерті сина не залишиться сил захищатися.

Ці думки надавали Сайму натхнення. Він тяжко поранив одного супротивника, зачепив другого, змусив відступати третього, і вже подумки святкував перемогу, але тут у коридорі почувся тупіт ніг, і ось у кімнаті вже опинилося з десяток озброєних воїнів.

Сайм не встиг навіть збагнути, звідки вони могли взятися, як чийсь гострий меч пробив йому груди.

Біль перекрила дихання. Від слабкості підігнулися ноги. Сайм звалився на коліна, намагаючись зусиллям волі переламати туман безпам'ятства і знову підвестися. Він волав до магії, але магія мовчала… Кров стрімко і невблаганно випливала з рани, темна завіса застилала свідомість.