Розділ 26.1

Шановні читачи!  Якщо книга вам подобається і ви бажаєте дочитати її до кінця, то підписуйтесь на автора та  ставте лайки! Дякую!

Світлі молочні сутінки опадали на землю невагомою пеленою.

Аула чекала звісток від сина. Душа її здригалася від дивних передчуттів, але не Сайм був  тому причиною, а – Айна.

Здавалося Аулі, що ось, зовсім скоро, в житті її дочки станеться подія страшна, доленосна за своєю величчю, і серце матері металося в тривозі і безпорадності.

Вона залишилася в будинку одна. Всі слуги, навіть Кора вирушили до лісу, щоб здійснити обряд священної ночі сонцестояння, принести дари богу Вогню та всім мешканцям Світу Здійснених Надій.

Але Аула наважилася порушити вікову традицію. Минулого року вона принесла багато дарів, пролила багато сліз, але бог Вогню залишився байдужим до її благань і навіть уві сні не явив їй звісток про зниклого чоловіка. 

Знала Аула, що й тепер не стане  він їй допомогати. Але розпач матері, яка хвилюється за долю дочки, був такий великий, що навіть гнів богів більше не лякав її.

Тримаючи в руках заповітну скриньку, спустилася вона в підвал і, пройшовши скупо освітленим коридором, зупинилася перед окованими залізом, наглухо замкненими дверима.

Дістала зі скриньки кинджал і доторкнулася його вістрям до замкової щілини. 

Всередині двері щось клацнуло, ніби повернувся невидимий ключ, потім двері безшумно,  повільно відчинилися, пропускаючи жінку в непроглядну темряву.

Ледве вона переступила поріг, як назустріч їй бризнуло бліде зелене світло, тьмяно осяявши величезне порожнє приміщення, стіни і стеля якого губилися в димному неживому сяйві.

Аула залишила скриньку на порозі і, стискаючи кинджал у  руці, повільно, але впевнено рушила вперед, немов у нікуди  – у густий туман.

Їй не треба було бачити, вона знала, куди йде. Незабаром попереду з'явився круглий темно-сірий валун із плоскою вершиною. Пробивши кам'яну підлогу підземелля, він виростав, здавалося, прямо з надр землі.

Ледве наблизилася Аула до валуна, як звідусіль почали лунати шурхіт і потріскування. Крізь дрібні тріщини в тумані проривалося тонкими гострими променями яскраве зелене свічення.

Аула простягла над валуном руку і, заплющивши очі, зробила ножем на долоні глибокий надріз.

Серце її обірвалося, від болю і слабкості затремтіли пальці, але усмішка не зійшла з поблідлого обличчя.

Полилася кров, краплі зі дзвоном ударялися об поліровану поверхню валуна, миттєво, з шипінням, висихали і легким рожевим димом підносилися до стелі.

– Молю про  допомогу! – прошепотіла Аула.

Тихий голос її заповнив порожнечу нескінченного приміщення, зазвучав у кожному темному кутку, проникнув у кожну, найменшу щілину.

Вона трохи почекала, з надією дивлячись у туманний бриж і зробила на долоні ще один глибокий надріз.

– Я благаю про допомогу! – повторила вона, і обличчя її стало наче мертве.

Повітря над валуном почало повільно густіти і незабаром зіткався з нього обрис невиразної фігури, чи то жіночої чи  то дитячої – туманної і  мінливої.

– Слухаю тебе… – прошепотів біля вуха Аули вкрадливий голос.

– Я хочу, щоб ти полетіла до Айни, де б вона зараз не була і стала їй охоронницею… моя душа неспокійна, я відчуваю, як життя доньки ковзає по самій кромці Сухого русла… Щось відбувається… Мене лякають ці знаки, сенс яких мені не збагнути. І вісті з Лянсіди не приходять, мої шпигуни  мовчать. Я в розпачі! – стискаючи долоню, щоб вгамувати кров, промовила Аула.

Фігура затремтіла, розпалася на кілька туманних звивів і знову з'єдналася.

– Я не маю впливу на світ фізичний…

– Але ти здатна вплинути на світ духів, що населяють землю, повітря і воду, що дають силу деревам і травам... Вони почують твої заклики і будуть добрими до моєї дочки, зможуть захистити її від біди... Заклинаю тебе кров'ю матері, душею матері... магією нашого роду …

Аула витягла вперед руку з закривавленим кинджалом. Фігура пройшла крізь вістря, вбираючи в себе частину сили, і туманне тіло її замерехтіло золотаво-червоними відблисками.

– Ти знаєш, що цього замало. Той, хто змінює чужу долю, завжди ризикує. Шлях твоєї дочки стає непередбачуваним… Все важливе втрачає сенс, все бажане стає ненависним…

–  Бери моє життя, якщо буде потрібно! – пошепки вигукнула Аула.

– Твоє життя не має цінності для духів, – холодно заперечила її примарна співрозмовниця, – жертву має принести та, чиїй долі належить окреслити інші грані.

– Я боюся того, що Айну позбавлять щастя і приречуть на страждання, –  Аула з тихим сумом похитала головою.

– Щастя? – у вкрадливому голосі почулвся  зневажлива усмішка, – Хіба те, що вона, як і раніше, зможе відчувати шерех вітру на обличчі, торкатися долонею теплих трав, чути шепіт дощу і дихати ароматом нічних квітів  –  не  є щасттям?

– Добре, –  Аула придушила сумне зітхання, –  лети до неї і потурбуйся про її безпеку... Нехай доля здійсниться...