20.2

– Я не збираюся псувати своє життя через тебе,– жорстоко сказав Теумар, – Твої нещастя трапилися не з моєї вини!

– З вини твого батька! – крикнула Айна.

– Не тільки! – посміхнувся Теумар.

– Про що ти говориш?

– Скоро я розповім тобі одну історію. Обіцяю, вона буде веселою та пізнавальною… Але спершу мені треба подбати про власне життя.

– І як довго я маю сидіти тут? – спитала Айна, з огидою розглядаючи розкішно прибрану кімнату Теумара.

– Тут краще, ніж у підвалі. Можеш насолоджуватися тим, що ти перша жінка, яка опинилася в моїй спальні. Розціни це як найвищу честь!

– Моли всіх богів про те, що твоя спальня не стала одного разу тобі могилою! – з ненавистю промовила Айна.

Теумар нічого не відповів, лише хмикнув і вийшов із кімнати, надійно замкнувши за собою двері,  і наказав охоронцям не зводити з неї очей.

Зухвале дівчисько дратувало його. 

Теумару не хотілося думати тепер про її долю, набагато більше його турбувало те, що він не може стримати обіцянку, дану Іві. Адже вона чекає на нього і, напевно, страждає через його затримку.

Але не могло бути й мови про те, щоб залишити Лянсіду в таку лиху і темну годину.

Розуміння того, що доведеться слати в Сетао вісника з листом для Іві, приводила Теумара у відчай. Він страждав, нестерпно сумував за жаркими поцілунками коханої, за солодким запахом її смолистого волосся. Тепер вона була йому потрібна, як ніколи в житті. Нестерпно захотілося відмовитися від усіх бід, забутись в її тяжких, палких обіймах.

Він тихо зайшов до кімнати, де на ліжку нерухомо лежав Ізенар. Очі його були розплющені, але погляд вражав своєю порожнечею і безглуздістю. Навколо нього клопотала Віула.

Мар'ята сиділа з ногами на лежанці під протилежною стіною і мовчки слухала жалісливі голосіння служниці.

– Залиш нас ненадовго, – сказав Теумар.

Віула схилила голову і безшумно вислизнула з кімнати.

– І що тепер? Ти поговорив із нею? – запитала Мар'ята, маючи на увазі Айну.

– Дуже важко говорити спокійно з тією, яка лише загрожує та  сипе прокльонами! –  невесело посміхнувся Теумар.

– Віула вважає, що батько одужає. Я вже послала за Уккою. Гадаю, вона погодиться покинути свої лісові нетрі... Батька поки що не можна пересувати, рани надто серйозні.

– Мене Іві чекає в Сетао! – з досадою відповів Теумар.

– Ти не можеш зараз покинути володіння.

– Знаю! Але мені не хочеться надсилати вісника. Іві може сприйняти це як образу. Адже я обіцяв їй…

– Одружитися? – хитро примружилась Мар'ята.

–  Ні, одружитися не обіцяв! Лише забрати її сюди…

Вони обоє помовчали, невідривно дивлячись на застиглі  риси  баткового обличчя. З кута його рота повільно потекла цівка крові. Мар'ята зістрибнула з лежанки, швидко підійшла і обережно витерла кров шматком чистої, змоченої у трав'яному настої тканини.

– Я думала про це, – промовила вона,  прибираючи злипле тверде волосся з білого  наче  простирадло чола Ізенара.

–  І що?

 – Я можу сама поїхати до Сетао і привезти сюди Іві.

– Одна? Нізащо!  

– Ні, не одна... Ройкус поїде зі мною. Він відданий, добре володіє зброєю, знає мудрі слова…

Теумар збуджено заходив по кімнаті. Пропозиція сестри мала сенс, але відпускати її в таку далечінь, навіть із відданим слугою, новоявлений вождь Лянсіди все ж таки побоювався.

– Ну ж бо! – підсмикнула його Мар'ята, – невідомо скільки часу займе рішення всіх наших справ. Я можу поїхати завтра і через два чи три дні буду в Сетао.

– А що робити з етелянкою? – роздратовано спитав Теумар.

– Давай спершу визначимо мою поїздку, а потім подумаємо про Айну. Чи ти все ж таки не впевнений до кінця, що бажаєш бачити Іві тут, у домі?

– Послухай, адже справа не в цьому...

– А в чому?

– Я не можу одружитися без благословення батька, ти ж знаєш! – з прикрістю скривився Теумар.

– А хіба ти не думав про те, щоб залишитися в Сетао без його благословення? – лукаво спитала Мар'ята.

– Тоді я не був, вождем Лянсіди. А оскільки мені тепер нікуди не подітися від влади, я маю бути прикладом для інших і виконувати давні завіти! – промовив Теумар сумно.

Він і сам не думав, що голос крові заговорить у його серці з такою непереборною силою.

– Вирішуй, братику! – усміхнулася Мар'ята.

– Добре ж! – сказав Теумар, після недовгих роздумів, – Вирушай у Сетао з Ройкусом і невеликим загоном найсильніших воїнів. Поїдеш під своїм ім'ям, ховатися ні до чого! Ти поговориш з Іві і спробуєш переконати її почекати ще трохи…

– А якщо вона не захоче чекати?

– Тоді робити нічого! Вези її сюди!

– Ти впевнений?