17.2

– Дружина! – повторила вона і стрімко вдарила глечиком по схиленої до неї потилиці та так, що в пальцях у залишився лише глиняний черепок з ручкою.

Ізенар сіпнувся і відсторонившись, глянув на неї з дивним виразом.

– Це за Лемі, – Айна встромила гострий уламок у горло лянсіданського вождя, – І за Сайма!

Ізенар глухо й люто загарчав і потягнувся руками до шиї дівчини, але сили швидко лишали його. Струмінь крові потекла з його рота підборіддям і закапав на світле покривало  ліжка.

Айна гидливо зіштовхнула важке тіло вниз, і воно з гуркотом покотилося на підлогу.

Але Ізенар не помер. Він спробував підвестися на ноги, продовжуючи гарчати і вивергати прокляття.

– Що ж ти не подохнешь ніяк! – з ненавистю крикнула Айна, хапаючи столик і розбиваючи його в тріски об голову та спину поваленого ворога.

У двері з того боку стукала Вілла і щось голосила тоненьким жалібним голосом.

Айна розуміла: служниця зараз увірветься до кімнати і швидко обмацала пояс Ізенара. Вона помітила, що той ніколи не ходить без зброї, і не помилилась. Айна висмикнула кинджал з піхов і зневажливо посміхнулася. Навіть до неї в спальню бридкий старий з'явився з ножем на поясі.

Вілла, не отримуючи відповіді і чуючи тривожний шум, нарешті відчинила двері в кімнату і моторошно закричала, побачивши страшну, освітлену місячним світлом картину.

Ізенар завалився на бік, продовжуючи глухо  та невиразно мичати. Під його головою повільно розпливалася кривава калюжа.

Бліда, як попіл, стояла Айна над ним, стискаючи в руці кинджал. Голова її була гордо піднесена, очі горіли немов зірки, світле волосся розкинулось по оголених плечах. 

Вілла відчула забобонний жах і їй раптом здалося, що це не слабка етелянка, а могутня богиня з'явилася зі світу Здійснених Надій, щоб вимагати кривавої відплати  за нанесену їй смертельну образу.

Айна розуміла, її уже не врятуватися. На крики служниці зараз збігнуться всі, хто є у будинку. Єдине, що в неї залишається, це кинджал, який вона зможе встромити собі в груди. Але зробити це потрібно, не здригнувшись рукою, щоб одразу пробити серце, інакше її зможуть вилікувати магією, а потім покарати за скоєне.

Першим прибіг Теумар. Він теж не спав, розмірковуючи про подорож, коли почув приглушені крики.

Теумар відразу зрозумів: трапилося щось незвичайне, незвичне для їхнього розміреного життя.

Двері в покої батька виявилися відчиненими. Теумар покликав, але кімнати зустріли його мовчанням, яке здалося Теумарові зловісним.

З боку лівого коридору пролунав пронизливий крик. Теумар дізнався про голос Вілли і прискорив крок.

З іншого боку, назустріч йому бігла Мер’ята, а за нею двоє вартових, які охороняли будинок цієї ночі.

Теумару вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що тут трапилося.

Айна мовчала, тримаючи біля грудей кинджал. Теумар зробив знак охоронцям, забороняючи їм чіпати дівчину і разом із Мер’ятою схилився над тілом батька.

– Вона його вбила, убила… – підвивала Вілла, схопившись за голову, – мерзенне дівчисько…

– Живий… – спокійно сказав Теумар, обмацуючи шию Ізенара, – треба дістати з горла уламок… рухати його не можна, спершу надаємо допомогу…

– Я збігаю за скринькою! – сказала Мер'ята.

Теумар кивнув і глянув на Айну, яка стояла біля стіни з вістрям кинджала, притиснутим до грудей.

– Не роби дурниць, – попередив він, – це тебе не врятує.

– Я лише помстилася за себе, за брата і за свого коханого! – відповіла Айна, з ненавистю дивлячись у холодні очі Теумара.

– Кинь кинджал! Даю слово, тебе ніхто не чіпатиме. Так чи інакше, кожному з нас доведеться відповідати за свої вчинки.

– Він викрав мене, напоїв якимсь зіллям, від чого я втратила пам'ять… Я лише захищалася. Жаль, що не вбила! – сказала Айна, опускаючи руку с  кинджалом і пильно стежачи за діями Теумара.

– Тут тобі робити нічого! Відведи її до моїх кімнат, – звелів Теумар одному з охоронців.

–   Я нікуди не піду! – крикнула Айна.

Теумар глибоко зітхнув і зробив крок до неї.

Айна миттєво підняла руку з кинджалом. Її обличчя виражало зневагу та гидливість, але в той же час   душа задихалася від страху та розпачу. Якби проклятий Ізенар помер, їй було б не так гірко.

– Не допоможе! – Теумар миттєво викинув вперед руку, схопив Айну, що замішалася, за зап'ястя і стиснув так міцно, що дівчина скрикнула від болю і кинджал випустила.

– А тепер іди! – сказав Теумар, підштовхуючи її до дверей. – Я ж пообіцяв, що тебе ніхто не чіпатиме. Коли батько одужає, він сам вирішить твою долю.

– Нехай бог Вогню прокляне і тебе, і весь твій рід! Я благатиму богів, щоб цей звір ніколи не видужав! – виплюнула Айна, скинувши голову, прямо в обличчя Теумара.

– Іди геть! – Теумар щосили намагався стримувати лють.

Айна струснула волоссям і у супроводі охоронця вийшла з кімнати.