11.2

На наступному уступі, біля кривого деревця він побачив чорну пляму і квапливо зістрибнув униз.

Жінка лежала ниць, відкинувши руку. Вона лежала нерухомо. Теумар обережно торкнувся волосся, відчув кров під пальцями і перевернув її на спину.

Ні, це бліде юне обличчя з відкритими пересохлими губами, з темними стрілами вій на запалих щоках не було йому знайоме.

Теумар приклав пальці до подряпаної шкіри шиї. Жива! Погляд його мимоволі ковзнув по ніжних грудях, що просвічувалися в рваних лахміттях сукні, і смутна, не зовсім певна здогадка осяяла майбутнього вождя Лянсіди.

Він скинув з плечей свій плащ і загорнув у нього дівчину. Та     тихо застогнала, але не прийшла до тями.

“Краще нехай  поки що і не приходить”  – подумав Теумар. 

Він глянув нагору, на високу стіну урвища, що височіла перед ним.

Вибиратися надто високо, та ще й з таким тягарем. 

Простіше спуститися ще нижче  і рушити вздовж Сухого русла, а потім піднятися по пологому схилу прямісінько до будиночку  Укки. Шлях не такий далекий,  тож його цілком можна подолати пішки.

Теумар тихо свиснув. У відповідь долинуло іржання. Вірний кінь зрозумів, чого хоче господар.

Теумар взяв дівчину на руки і вразився з того, наскільки легкою вона була.

Обережно підтримуючи її голову, Теумар спустився до самого краю яру і  ледь помітною стежкою   квапливо пішов уперед, зрідка кидаючи косі погляди на дно Сухого русла.

Один рух – і невагоме тіло полетить униз, і  в єдину мить згине навіки, поглинене ненаситною нутробою сипучих пісків. 

Все ж таки це краще, ніж бути роздертою дикими звірами.

Звідки з'явилася в його свідомість  та страшна думка: позбутися пораненої дівчини, Теумар так не зрозумів. 

Він струснув головою і прискорив крок. Знову неголосно свиснув і почув у відповідь іржання. Кінь, не відстаючи від господаря, рухався по вершині яру.

Дівчина жалібно застогнала і розплющила очі. Вона слабо смикнулася, ніби несвідомо намагаючись вирватися з рук, що її утримували.

– Заспокойся! – сказав Теумар, вдивляючись у ці тьмяні, сповнені жаху та страждання очі. – Я хочу тобі допомогти…

Голос його пролунав хрипко, уривчасто.

Дівчина ледь зітхнула пересохлими губами, і її  чорні вії  знову зімкнулися.

Теумар пробрався крізь зарості реп'яха і мало не бігом піднявся по пологому схилу.

Йому хотілося якнайшвидше позбутися цього випадкового тягаря, який  невідомо звідки взявся в дрімучому лісі. 

Поранена дівчина викликала в ньому якесь глухе роздратування.

Невелика добротна хатинка чаклунки Укки розташувалася на піщаному схилі. Тильною стороною упиралася вона у невисокий уступ, а обличчям була звернена прямо до Сухого русла.

Теумар почув стрімке дзюрчання струмка і згадав, що будинок оточений вузьким водним потоком, через який без дозволу самої Укки ніхто не сміє  переступити.

В єдиному круглому вікні маячило слабке світло.

Але Теумару не довелося чекати. Ледве він наблизився до струмка, що півколом оминав простір перед будинком, як двері відчинилися і назовні вийшла сама Укка: у хутряній безрукавці поверх сукні, висока і струнка – роки не зігнули її спину, не лягли тяжким тягарем на її плечі.

– Це я, Теумар, – озвався з темряви майбутній вождь Лянсіди.

– Знаю! – сказала Укка, –  Заходь, раз прийшов непроханий...

– Тут дівчина... У яр скотилася, поранена ...

– Дівчина… – пробурчала Укка.

Теумар переступив вузький струмок і квапливо увійшов у слабо освітлене житло чаклунки.

–  Клади на ліжко, –  веліла Укка.

Теумар виконав вказівку і відступив назад, дивлячись на тьмяне золото густого волосся, що неживо звисало на підлогу.

– У неї розбита потилиця, рана може бути серйозною…

–  Ти знаєш хто це? –  Запитала Укка глузливо.

Теумар глянув у моложаве, майже без зморшок, широкоскуле обличчя чаклунки.

–  Я не впевнений…

Укка похитала головою і відкинула за спину сиву косу. Куточки її яскравих, зовсім не старечих губ були піднесені в застиглій усмішці, зверненній не назовні, у світ, а ніби всередину, до якихось заповідних, лише їй  одній  відомих таємниць.

– Сьогодні ввечері з дому Ізенара втекла полонянка… Обморочила служницю… – сказала Укка і скинула на скриню під стіною хутряну безрукавку.

– То це Айна? – вигукнув Теумар. – Етелянка?

– Її треба повернути у Лянсіду. Вона – викуп за інше життя. Такий закон.

– Стривай! Невже так треба повертати її? – запитав Теумар, миттєво оцінивши шанс, який надала йому доля.

– А що ти хочеш з нею зробити? – усміхнулася Укка, пронизуючи його таким поглядом, що Теумар затремтів.