10.2

Айна розплющила очі і затамувала подих… Чому служниця дивиться на неї так уважно? Невже про щось здогадується?

Але Віула широко посміхнулася, показавши великі, нерівні зуби, повернулася спиною до ліжка і почала розкладати на стільці одяг. Скориставшись цим, Айна висмикнула руку зі складок спідниці, кинула дрібку трави в чашку, а потім сіла і взяла чашку до рук.

Трава розчинилася миттєво. Зарябіла молочна гладінь, пішла хвилями,  і через мить знову стала спокійною.

–  Звідки мені знати, що молоко не отруєне якимось сонним зіллям чи іншою поганню? –  промовила Айна, повертаючи чашку на стіл і відсуваючи її від себе.

Віула обернулася і  подивилася на неї колючим, несхвальним поглядом.

– Мені не до душі подібні примхи, дівчинко!

– Я боюся, – сказала Айна, – мене викрали  і я не знаю, що зі мною хочуть зробити…

–  Якби хотіли, то вже зробили б! – буркнула Віула.

Айна жалібно схлипнула.

– Добре ж! – погодилася Віула, – я перша зроблю ковток, щоб ти заспокоїлася.

Завмираючи, дивилася Айна, як служниця бере чашку і п'є з неї. Яка  прикрість, що трави було так мало!

– Ось бачиш, все добре… – Віула поставила чашку на стіл.

Айна мовчала, дивлячись у її зморшкувате обличчя. 

Серце взагалі перестало битися і здавалося, що душа відокремилася від тіла і тепер  звідкись з  зі сторони  спостерігає за  тим, що відбувається зараз у цій похмурій кімнаті, наповненій запахами вечірнього лісу.

І дуже скоро очі служниці посоловіли, потім на в'ялих губах запузирилась слина, заграла дурна посмішка. 

– Знімай плащ! – наказала їй Айна не своїм, а якимось чужим голосом, і та підкорилася, продовжуючи безглуздо посміхатися.

Айна швидко накинула на себе плащ і штовхнула Віллу на ліжко.

– Сиди тут!

Служниця і не думала опиратися – трава позбавила її розуму, зробила безпорадною, схожою на  немовля.

Айна приховала волосся під каптуром і вислизнула з кімнати, щільно прикривши двері. 

Якийсь час Віула не прокинеться, так і буде лежати на ліжку, пускаючи бульбашки із слини.

Згорбившись, нахиливши голову, важкою ходою пошурхала втікача коридором. Вона гадки не мала, де вихід у двір, довіряла лише своєї інтуїції і шалено молила бога Вогню про допомогу.

Усвідомлення власної відваги підбадьорювало її віру в успіх. 

Якби тільки здобути коня! Напевно, поблизу є стайня… Але чи вміє Віула їздити верхи? 

До того ж, якщо у стайні хтось є, то викриття не уникнути. Багатьом стане цікаво, куди це задумала вирушити  стара служниця проти ночі... Ні, краще не ризикувати так бездумно! Треба хоча б потрапити за ворота, а там ліс, там свобода...

Вона побіжить швидко-швидко, як злякана лань, загубиться в дрімучих хащах... Дістатись би тільки  до Кам'янистої рівнини!

Думки ураганом кружляли в голові дівчини. Паніка охопила її, коли назустріч з бічного коридору вийшов озброєний воїн, і лише неймовірним зусиллям волі Айна змусила себе незворушно продовжити шлях.

Воїн кивнув їй  наче  добрій знайомій. Айна, не підводячи голови, кивнула у відповідь.

Інстинкт повів її праворуч, і незабаром наткнулася вона на вузькі гвинтові сходи з вищербленими сходинками, освітлені   настінними смолоскипами.

Дівчина квапливо й безшумно прослизнула повз яскравий, помаранчевий зів кухні, що палахкотів жаром, запахом м'яса і спецій, і побачила маленькі двері в стіні.

Ось воно, спасіння! Вона обережно прочинила двері, і, на щастя, та навіть не рипнула. Назустріч пахнуло свіжістю літнього вечора. Якісь ліниві голоси долинали з-за рогу будинку. Заржав кінь.

Айна пильно оглянула подвір'я, і ​​тримаючись у непроникній тіні кам'яних стін, квапливо пішла у бік,  протилежний тому, звідки чулися голоси.

Навколо було тихо і безмовно. Мабуть, служниця ще не прийшла до тями, інакше б уже зчинила крик,  перполошивши  увесь будинок.

О небеса! Де ж вихід? Не наткнутися б на озброєну охорону, адже Айна не має уявлення, як розташований цей будинок, наскільки він великий і наскільки добре його охороняють.

Але  далі тинятися під стінами небезпечно. Скоро її хтось помітить, заговорить, прийнявши за Віулу... І що тоді? Невже зла доля дала їй відчути подих такої бажаної свободи лише для того, щоб одразу відібрати!

Айна прискорила крок. За кожним кутом їй здавалася небезпека, засідка... Ось і ворота... Відчинені... У яскравому світлі смолоскипів поруч із ними рухався якийсь самотній силует.

Айна зупинилася і майже втиснулась в кам'яну стіну, судорожно розмірковуючи, що ж їй тепер робити. 

Тут з темряви почувся владний жіночий голос, і силует стрімко метнувся в той бік.

Холодія, ледве долаючи хвилювання, прослизнула Айна до прочинених воріт. Там на неї теж чекала удача. Широка дорога вилась уздовж густих чагарників, за якими починався ліс.