7.2

–  Айно, ти мене не слухаєш! – з гіркотою вигукнув Сайм.

– Ні, я не хочу повертатися! Наша прогулянка тільки почалася... Подивися краще, який прекрасний світ навколо! Що може статися за такого ласкавого світла? Навпаки, все занадто спокійно, мене так і підмиває вчинити якусь  шалену витівку! – вигукнула Айна, скинула коня дибки, і знову дзвінко засміялася.  

Сайм спохмурнів. Не силою ж тягти її назад! А усілякі вмовляння зараз марні. Якщо Айна в ударі, якщо охоплена азартом, то її вже не зупинити.

– І сонячне проміння буває оманливим, і при ясному світлі дня інколи  трапляється   непоправне лихо! – застерігав він сестру.

– Що з тобою братику? – глузливо  питала Айна. – З якого часу ти став так полохливий? Давай-но краще наввипередки до самої межі... Лемі! –  закричала вона і замахала рукою.

Сайм обернувся. З-за дерев  клусом  виїхав Лемі.

– А я за вами! – сказав він, дивлячись на Айну з обожненням, – Аула сказала, ви на прогулянку вирушили, а мені і на мить не хочеться   розлучатися з коханою!

Айна спалахнула, запалала гарячим рум'янцем, але промовчала.

Сайм розгубився, не знаючи, що робити.

Йому не було чого протиставити словами Лемі. Зараз на Айні красується пояс нареченої, і більше ні в кого немає сумнівів, що весілля відбудеться в обумовлений термін, а це означає: наречені можуть тепер зустрічатися прилюдно, і Лемі має право без сорому говорити про свою любов.

– Ось тепер наввипередки! – весело крикнула Айна, – ну ж бо, скоріше! До мертвого дерева і назад!

Мертве дерево – самотня ялина, що якимось дивом проросла крізь насип валунів, прямо на кордоні Етеляни і Лянсіди, а потім несподівано засохла. 

Казали, що невідомі тварі, що живуть під камінням долини, гризуть її коріння, і тому вона чахне.

Сайм кусав губи від досади та розпачу. Немов сама доля – зла і нещадна владною рукою тягла сестру туди, де чекала її невідворотна біда.

– Стривай, Айно, краще нам триматися подалі від краю!

Сайм зробив останню спробу зупинити її, але вперта дівчина зухвало труснула золотистими кучерями, розсипаними по плечах і як вітер помчала геть, все швидше підганяючи жвавого коня.

– Ну що ти, Сайме. Нічого не може статися з нами тут, на благословенній етелянській землі! – крикнув Лемі і кинувся слідом за  нареченою.

Нічого не залишалося Сайму, як поскакати за ними! Розпач його став настільки великим, що він вирішив наздогнати сестру і розповісти їй про  ту угоду, яку уклав з Ізенаром, рятуючи своє життя –  і  будь що буде з ним!

Підхльоснув він коня і помчав уперед. Тупіт кінських копит, що гучно розносився по долині, відгукувався в його серці зловісною луною.

Мчав він за закоханими, палаючи готовністю зізнатись в скоєному, але ледве наближався до них, як щось зупиняло його, і стримував Сайм гарячого коня, змушував сповільнювати біг. 

І здавалася молодому вождеві, що нікому вже не уникнути злої неминучості, що краще змиритися, схилити голову перед обличчям долі, не суперечити її голосу…

Низка темно-синіх хмар стрімко потяглися з-за обрію, і незабаром  завісила  ясне полуденне небо непроникною пеленою. Зникло сонячне світло.

Піднявся вітер, завив, полетів над землею, розносячи задушливий пил, який ударяв в обличчя і скрипів на зубах.

Але Айна і Лемі ніби не помічали бурю, що наближалася, вони скакали поруч, голова до голови: сп'янілі від  близькістю один одного, сповнені очікування ...

Ось і мертва ялина  з'явилась  на обрії.

Черговий порив вітру: холодний і пронизливий зірвав із Сайма плащ.

– Айно! – крикнув Сайм.

Вона обернулася на скаку. Світле обличчя її потемніло, застигли його чарівні риси, згасла усмішка, що грала на ніжних губах.

І світ зупинився, заціпенів, і стало навколо так тихо, що Сайму здалося, ніби він відчуває, як повільно протікає повз нього час. Навіть тупіт кінських копит зник.

А потім, ніби звідкись із небуття, пролунав тихий протяжний свист.

Гостра стріла пронеслася повітрям, блеснуло  сріблясте  пір'я. Лемі похитнувся в сідлі і, завалившись на бік, покотився донизу, заплутався ногою в стремені, а кінь його, в запалі, не  вповільнився відразу і продовжив скакати, тягнучи тіло по землі.

– Лемі! – закричала Айна диким голосом, схопила коня, що мчав поряд, під вуздечки, смикнула, що було сил і зупинила, і сама зістрибнула на землю.

Сайм на мить заплющив очі. Подальше відбувалося, ніби в тумані або в  жахливому сні, від якого немає можливості прокинутись.

Немов з нізвідки, а точніше з повітря, розірвавши тканину простору, з'явилися двоє вершників. Вони були одягнені у чорні, наглухо застебнуті плащі, обличчя приховували непроникні маски. Одного з них Сайм  впізнав напевно. То був Ізенар!

Він підлетів до Айни, що схилилася над Лемі, підхопив її під руки, підняв у сідло.

– Лемі! – закричала вона і відчайдушно забилася, намагаючись дістати кинджал, захований у витончений чобіток.