Розділ 6.1

Теумар прощався з Іві біля воріт   будинку, сидячи верхи на величезному сірому жеребці. Він так і не вибрав собі зброю по серцю, не уклав договір, про який просив його батько, тому був сердитий і роздратований.

Сонце хилилося до заходу, але чекати  ранку Теумар не хотів.

Іві посміхалася, і він ніяк не міг збагнути, звідки ця щаслива посмішка, звідки цей бешкетний блиск в очах... 

Зазвичай вона плакала і сумувала, проводжаючи його в Лянсіду!

Іві піднесла йому золоту чашу, прикрашену сапфірами, в якій хлюпалося рожеве, розведене ключовою водою вино.

Теумар взяв чашу і залпом випив звичний  на смак і колір напій. В голову  злегка вдарило, але відразу минуло, тому  Теумар вирішив, що цей миттєвий туман  – від його власного нестійкого настрою.

Іві прийняла назад порожню чашу і, затримавши його руку у своїй, з невимовною ніжністю доторкнулася губами до його долоні, потім швидко опустила очі, щоб проникливий Теумар не помітив триумфу в них   і не запідозрив недобре.

Так Іві безроздільно вручила свою долю тієй давній магії, допомогу якої обіцяла їй мати.

Спершу дівчина не могла зрозуміти, як так вийшло, що предки нинішніх мешканців Лянсиди, вигодовані не тільки материнським молоком, а  ще і водами Великої Річки, не розкрили своїм нащадкам усі доступні їм таємниці.  Нія порадила дочці не ламати голову над тим, чому  пояснення все одно немає.

– Світ такий неохоплений, у ньому стільки чудес, що й уявити страшно! Всі ці чудеса людський розум просто не в змозі осягнути. Боги, звісно,  їх знали, а  з людьми не ділилися! – переконано говорила хитра травниця, – тільки знання богів пішли під землю, випарувалися у повітря разом із зниклими чарівними водами. Залишилися лише вперті шукачі – не ті, хто магію по краплях на вістря кинджала збирає, а ті, хто по крихтах клює стародавні знання.

Іві мало що зрозуміла з цих слів, але голос матері був такий вагомий і значний, що всі сумніви залишили її серце, і вона зважилась піти на ризик.

Іві втішала себе тим, що Теумар і так належить їй. Вона  ж ні в кого не  краде чоловіка   чи коханого, а просто хоче, щоб  те серце билося тільки заради неї, бо лише вона здатна зробити його  щасливим.

– Скоро побачимося!  – недбало кинув Теумар і пустив жеребця з місця в галоп.

Шлях додому  – не довгий не короткий, але знайомий і звичний, і якщо  не буде  несподіванок, то вже надвечір другого дня досягне він Кам'янистої рівнини.

Дорога пролягала тихими, дикими місцями, і ніщо не відволікало жеребця від спокійного плавного бігу, а майбутнього вождя від різних думок,  вируючих у його голові.

Батько вже давно натякає йому, що настав час одружуватися. Двадцять п'ять років –  той самий  час, коли треба заводити спадкоємця.

Теумару від подібного майбутнього робилося погано.  Він навіть Іві змушував пити спеціальні трави, що перешкоджають зачаттю, і погрожував їй повним розривом, якщо вона не послухається і надумає сваволіти.

Але Теумар розумів: рано чи пізно батько все одно настоїть на своєму, бо поки не народиться спадкоємець старшого сина, його молодша дочка Мар'ята не зможе вийти заміж і мати дітей.

А вона  дівчина надзвичайно красива і вже ступає у пору заміжжя.

На світанку, тільки-но перший золотистий промінь торкнувся   обличчя, Теумар відчув легкий сплеск незрозумілого смутку...  

Темне листя осторонь затремтіло, а йому здалося, що не листя це зовсім, а помах густого чорного волосся. Іві…

І згадався йому так виразно пряний запах її білої шкіри, піддатливість солодких губ, і повільне зітхання, коли вона, бувало, томним рухом схиляла свою голову йому на груди.

Теумар стиснув зуби та вдарив   жеребця ногами  по бокам, змушуючи його мчати швидше.

Іві надзвичайно дорога йому, він сам збирається з нею одружитись і майже впевнений, що час виконувати  намір вже настає. 

То чому ж цей приплив раптової любовної туги стурбував його?

Може, муки совісті долають? Добре! Він прибуде в Лянсіду, поговорить з батьком, підготує все до весілля і поїде за щасливою нареченою... Звичайно, забере потім і її матір. Травниця завжди стане в нагоді, дуже часто трапляється так, що зібраної магії виявляється недостатньо для лікування людей, і дехто вмирає. Найгірше, коли вмирають діти. Лянсіді потрібне здорове та сильне потомство.

Батько нарікає на те, що магічно обдарованих дітей народжується все менше і менше.  А  це означає одне:  тих крапель, які вони збирають раз на рік при світлі Блідого місяця, скоро буде недостатньо, і доведеться кимось жертвувати,  бо вилікувати людину, яка не володіє власним даром, набагато важче – витрачається в рази більше чарів.

Невже вони скоро стануть такими ж, як  і племена півночі, що втратили магію набагато раніше і вже давно звикли жити без неї, задовольняючись лише легким даром передбачення, вмінням готувати цілющі трави та плести заговорені наузи?

Та чому Велика річка відкрила свою силу тільки двом племенам, що жили  з прадавніх часів по різні  її боки? Чому іншим знання діставались у такий незначній кількості?