3.2

– А, порушник кордону та клятви! – пролунав над його головою насмішкуватий голос. –  Ось так і ловлять муху в павутину. Діва у біді – чудова приманка для таких молодих дурнів!

Сайм розплющив очі. Він здогадався хто це.  Не знав його в обличчя, але чув багато розповідей про нього від батька.

Ізенар – вождь західного володіння стояв зараз перед ним. 

Ізенар – великий воїн і майстерний маг, що поклявся колись помститися роду Сайма за те, що його батько, будучи молодим вождем, тільки-но прийнявшим посаду, перебрався через Сутінкові зарості і викрав з іншого боку три краплі магії.

Батько теж завжди  твердив йому про те, що в Сухому Руслі не можна піддаватися жодним почуттям: голова має бути ясною, а серце – холодним.

Сайм докоряв собі за гарячість, недалекоглядність, але нічого вже не міг змінити.

Гордість не дозволяла йому благати ворога про пощаду,  краще  вже померти, захлинутися піском… Але наступної миті Сайм зрозумів:  він не є безроздільним господарем свого життя, тому що від нього залежить  доля народу, яким він править. 

Сайм прирікає на смерть не тільки себе, а й рідних  і друзів, і всіх, хто довірив йому свої долі.

– Я думав, дівчині загрожує страшна біда, – сказав Сайм, відчуваючи, як пісок починає здавлювати йому груди. – Що б ти зробив на моєму місці?

– Усіх дівчат не врятуєш! – засміявся Ізенар і смикнув себе за чорно-попелясту  жорстку бороду.

Сайм закликав всю доступну йому силу, закликав до бога Вогню, намагаючись поворухнути рукою чи ногою –  але марно.

Він ще не досяг зрілості і  тому не міг ще використати свої чари  у повній мірі. І про це теж застерігала його матінка, коли просила не вирушати в небезпечну подорож, відмовитися від шаленого задуму.

– Звільни мене з біди, скасуй закляття! – благав Сайм, – тобі моя загибель не принесе нічого.

– Смерть ворога завжди тішить самолюбство… Чому Емран послав тебе на пошуки магії? Невже вважає за краще відсиджуватись у своїх кам'яних хоромах, підставляючи під удар малолітнього сина? Але я заприсягся помститися, і мені однаково кому мститися… – байдуже промовив Ізенар.

“То вождь Лянсіди не знає, що батько зник! Отже, до його зникнення він не причетний! – блискавкою промайнуло в голові Сайма, – якщо тільки навмисно не грає зі мною…”

– Мій батько… хворий… – збрехав він, – і тепер, крім мене нема кому подбати про людей… Я готовий заплатити викуп… – додав, відчуваючи, як лещата піску стискають його груди все сильніше.

– І чим збираєшся викуповувати свою волю? – зацікавлено запитав Ізенар.

– Можеш взяти два тугі чарівні луки, що без промаху б'ють у ціль, – поспішно відповів Сайм, – або двох гнідих з моїх конюшень, що швидше думки мчать і копитами золоті іскри висікають…

Чим глибше занурювався Сайм у пісок, тим більший розпач викликала в нього думка про близьку смерть.

– Та на що мені твої луки, якщо в мене своїх повно, по стінах висять! І коні мені твої не потрібні, свої златогриві в стайні копитом б'ють, тільки й чекають, щоб пуститись наввипередки з вітром, – відповів Ізенар, зневажливо посміхаючись у бороду.

Його обвітрене, обпалене сонцем обличчя, порізане глибокими зморшками, було суворе і вже не гарне. До того ж, у нього не вистачало пари верхніх бічних зубів, і дірка ця ставала ще помітнішою, коли він усміхався, широко розсовуючи свої бліді тонкі губи.

Ізенар з легкісттю витратив магію, щоб за допомогою своєї дочки заманити ворога в пастку і вдосталь потішитися. 

Нині йому пощастило,  він зібрав п'ять золотих крапель – небачений улов! То чому б, якщо з'явилася така рідкісна нагода не помститися ненависному вождеві Етеляни, позбавивши його найдорожчого – сина і  спадкоємця?

Звістка про те, що вождь цей безслідно зник, ще не дійшли до воріт Лянсіди. Можливо, тому, що його зникнення ретельно ховалося навіть від жителів Південного краю.  Людям повідомили, що Емран передав владу своєму синові, а сам вирушив у довгу подорож.

Але тепер Ізенар передумав і з цікавістю вислуховував пропозиції, які йому робив Сайм.

Який викуп готовий заплатити  цей молодий бовдур за своє життя? 

І, бажаючи підштовхнути фантазію Сайма, Ізенар заклинанням занурив його ще міцніше в пісок.

– Стій! – благав той. – Віддам тобі весь урожай, що дозріває до осіннього дощу. Високо стоять у нас у луках трави, густо цвітуть фруктові дерева, і звірі у лісах розплодилася. Віддам тобі коштовні шкури, легке оперення на стріли.

– Ні, – Ізенір похитав сивою головою, – свого вдосталь! І в лісах, і в полях, і на розораних нивах! І якщо нема чим викупити тобі своє життя, то прощавай, хлопче! Набридло мені з тобою тут бавитися.

І махнув рукою. Пісок заворушився,  проковтнув Сайма по саму шию.

У страшній тузі підняв він очі нагору. Вогняне кільце навколо місяця дотлівало. Все світлішав, котився він на захід. Смеркалися, згасали сузір'я. Урочиста, темно-синя чаша неба, перекинута над Сухим руслом, починала сіріти, холодіти, і звідусіль потягнуло вранішньою вогкістю.