Ввечері Митрик, так себе наказав називати син тітки Галі, покликав Тоху на річку.
— Оце та сама пристань, на ім’я якої тут все й назвали, — сказав хлопець, вказавши на дерев’яну споруду пристані, вздовж якої були прив’язані човни. — Раніше тут все очеретом було поросле. Тому і прозвали село так — Очеретяна Пристань. А що? Мені так подобається набагато більше, чим було…
Про назву селища Тосі було не цікаво. Він, взагалі, життя поза межами Києву собі донедавна не уявляв. Хіба що десь на курорті, куди вони родиною бувало їздили. Навіть пропозиція матері щодо Полтави його неабияк лякала. Хоча він і розумів, що залишитись в столиці вони собі ніяк дозволити не зможуть. І все через батька та гроші…
Чому все раптом стало так складно?
Звісно, що у хлопця його віку зрозумілої відповіді на це не було. А ось бажання виплеснути злість, на щось зірватися — було ого-го яке!
— Наввипередки? — запропонував він Митрику та не став чекати на відповідь — відразу ж побіг до річки.
— Так не чесно! — Рудий прожогом кинувся слідом, та Тоха вже відчайдушно колотив по воді руками та ногами, наче міг відлупцювати того… чоловіка.
Перегони, а потім веселе вовтузіння у воді трохи розрадили обох хлопців, тож до хати вони повернулися чи не найліпшими друзями.
— Нас батя також кинув, — зізнався Митрик. — Будинок не чіпав, бо він на той час ще діду належав. Той його і з хати погнав. Я зовсім малий був, вже й не пам’ятаю… А зараз ми вдвох живимо. Мати в мене — ось така жінка! — Рудий здійняв великі палці на обох руках та весело помахав ними у Тохи перед носом. — Тож, якщо вирішите залишитися, зможемо й до школи разом ходити. Мати там математику викладає…
— Це не я рішатиму, — Тоха знизав плечима. Він боявся думати про щось далі, аніж сьогоднішній день. Та навіть про нього виникло багато запитань без відповідей.
За відповідями він збирався звернутися до матері. Було у Тохи відчуття, що він забув щось.
Щось важливе…
Саме зі з’ясування цього й вирішив почати відразу ж після вечері, на яку мати не з’явилася, хоча тітка Галя її кликала.
— Ма? — Тоха увійшов до кімнати, де їх поселили. — Ти що там робиш? Чого до столу не пішла?
— Зараз, зараз, — пробубоніла чимось дуже захоплена мати. — Ще трішки…
Хлопцю здалося, що відповіла йому мати не так щоб свідомо. Скоріше — щось сказала аби їй дали спокій.
— Це що таке? — Хлопець зазирнув матері через плече. У світлі настільної лампи вона малювала. Але щось геть незрозуміле: на альбомному аркуші з-під її пензлика, один за одним, з’являлися стовпці мазків. Тоха придивився. Кожний стовпець відрізнявся від іншого, але сам складався з мазків однакової форми — в одному майже круглі, в другому — тонкі, довгасті, з «хвостиком». — Якийсь шифр, чи що?
Мати розсміялася та похитала головою.
— Скажеш теж! Завтра дізнаєшся, — вона посміхнулась сину. — Так що там про вечерю?
— Ну, — він потер лоба, — вона закінчилась. Але тітка Галя залишила тебе щось. Йди, поки тепле. Вона рушником все накрила.
Залишившись сам, Тоха погортав сторінки альбому. Усюди ті бісові мазки. І всі різні! А альбом-то дорогий, з такими товстими білими аркушами. Навіть жалко, що в ньому нічого окрім мазків…
Що мати вже придумала, навіщо їй це? І розпитати не вийде. Вона така — ніколи про сюрприз не розповість. Ні на день народження, ні на Новий рік. Але ж щось їй на думку впало. Причому, щось хороше.
— Мам, а що там у тій крамниці було? Чому ми тут залишилися? — він знову зробив спробу розпитати, коли мати повернулась до кімнати.
— Нічого такого… — Вона прийнялась розстилати постіль. Собі на диванчику, а Тосі — розклала крісло-кровать. — Цікавий він чоловік — Веніамін Ігнатович. Питала його, чи є в нього клієнти. Дивне місце для такого бізнесу.
— То як? — спитав Тоха, який вже майже спав. Втома після дня у дорозі, плавання, прогулянки та ситої вечері придавила його тільки-но він впав на крісло-кровать. Наволочка приємно пахла свіжістю та травами, а простирадло холодило розпечену та обвітрену на сонці шкіру.
— Каже, що гріх жалітися. До нього і з великих міст їдуть, коли щось цікаве трапляється… На добраніч, любий!..
— Угу-ум…
На ранок Тоху й вмовляти не треба було — він жадав як скоріше дістатися антикварної крамниці. Та тут вже мати не квапилася, все ще чаклувала над мазками в альбомі. Хлопець тільки й знай собі крутився поряд та питав:
— Скоро вже?
— Ще зачекай, — кожного разу відговорювалася мати. — Мені потрібно бути впевненою.
На деякий час Тоха дав матері спокій — пішов з новим товаришем знайомитися з його друзями. Всі разом вони трохи повешталися округою, поки пекуче сонце та голод не розігнало ватагу по домівках.
Лише коли день перевалив за південь, мати наказала збиратися.
— Як вважаєш: пішки підемо, чи поїдемо на машині?
Може, як би ж так не кортіло розгадати таємницю, Тоха зволів би прогулятися, а тут проголосував за чотириколісного друга.