2

— З кавою не можна, молодий чоловік, — буркотливо проскрипів старий, занадто охайний, щоб з першого погляду здатися добрим. Та, можливо, саме таким і мав бути дивак-антиквар, до якого їм порадили звернутися у кавовому ларьочку, бо спеціалізованого магазину з товарами для творчості в містечку не було.

Та й не містечко це було, а селище міського типу, в якого от міста — лише тип. А з магазинів — невеличкі крамнички, здебільш продуктові чи з готовою їжею, та супермаркет. Один. Як тут «прижився» антиквар — питання, яке дивувало навіть місцевих.

На зауваження хазяїна крамниці Тоха прийнявся поспіхом поглинати останні — найсолодші — ковтки кави. Робити так він терпіти не міг, тому роздратування на старого навіть приховувати не став. Ще чого! Хай вчиться працювати з клієнтами, хоча б у свої приношені роки.

Бубонець над дверима зойкнув. Увійшла мати. Без кавового стаканчика. Тоха розчаровано зітхнув. В нього було бажання продемонструвати неприємному дідугану, що можливі клієнти мають почувати себе комфортно, а для цього потрібна була масовість. Та мати знову підвела…

На додачу до того хазяїн перестав звертати увагу на молодшого відвідувача, відразу ж перемикнувся на матір.

— Щось шукаєте, пані? — пішов до неї старий.

У костюмі-трійці! Тоха аж очі закотив, коли дід вийшов з-за короткого прилавка. Та антиквар на підліткові екзерсиси й не глянув. Допив каву, нічого не заляпає — ось і годі.

Ірраціональне бажання зробити щось зле, миттю запалало у грудях. Хлопець майже смикнувся й простягнув руку до першого ж, що привернуло його увагу, — старожитнього підлогового годинника, башта якого стояла поруч зі стіною. Погляд до старого механізму так і линув. Може тому, що в напівтемному приміщенні, заставленому більш дрібними та тьмяними речами, латунні деталі годинника сяяли занадто сильно? Промінчик сонця, що якимось дивом зміг пробитися крізь затінене вікно, грайливо припав до металевого циферблата та різьблених, наче з мережива, стрілок. Скло у дверцятах, що прикривали маятник на довжелезній штанзі, наче навмисно виблискувало та розсипало навкруги чарівні райдужні цятки.

Та бундючний антиквар лише здавався зосередженим на розмові з Тохіною матір’ю.  Не встиг хлопець придумати, що ж йому так кортить зробити, а господар вже застеріг:

— Не варто, хлопче. Це не твій час!

Від тих слів, а може через те, що у старого, мабуть, очі на потилиці, Тоха геть розгубився. Все, що було потім, пройшло повз нього, не залишивши жодного спогаду. Та він до тями прийшов лише коли вони з матір’ю приїхали оселятися в домі у якоїсь жіночки!

Чого? Як вони туди потрапили?..

Були собі в антикварній крамниці, а ось вже, раз, і…

— …а це мій син — Дмитрик. Вони, мабуть, з вашим одного віку. Потоваришують! — сказала невисока пухленька жінка з приємною усмішкою. — Зараз покажу кімнату. Проходьте, будь ласка.

Тоха ошелешено огледівся. Приватний двір, невеличкий будиночок, рудий хлопець, що витріщився на нього та нахабно посміхається. Кирпатий…

Потоваришували. Звісно, після того, як трохи натовкли друг другу боки.

Але ж… яким дідьком їх з матір’ю занесло до Василенків?

Що, до біса, трапилось?

Відчуття було таке, немов хтось добре прибив Тоху пильним мішком по голові.