1

— Любий, нічого не забув?

— Забув, — зло, проте чесно, бовкнув Тоха. Він квапливо заліз в стареньке авто, щоб більше не бачити… того, кого заприсягся не згадувати. Ніколи й нізащо.

 — Так що забув? — слідом зазирнула мати.

— Нічого важливого… Давай вже поїдемо!

— І не…

— Не буду!

Мати кивнула, ляснула дверцятами та пішла навкруги — до водійського місця.

Хоч Тоха і не бажав, та все одне прислухався. І від цієї своєї слабкості хлопцю стало зовсім сумно. Бо все ще десь в душі вірив — батько опам’ятається. Ось саме зараз — скаже: «Годі! А ну витягайте речі та мерщій в дім».

Ні. Не сталося.

Мати сіла за кермо, два рази грюкнула дверцятами. Стара «Копійка» здригнулася, але на другий раз скорилася — наче відрубала тими дверцятами все, що було до цього моменту. Відтепер вони залишилися самі — Тоха та його мама. А батька відсьогодні в нього взагалі немає. Так він вирішив. З усією твердістю, яка буває у тринадцять років.

— Ну що, Тош? Щасливої нам дороги? — Мати посміхнулася йому в дзеркало заднього бачення.

— Угу… — Тоха швидко відвернувся. Бачив, що та усмішка дається матері не просто. Та й він — примусив себе відвернутися від того вікна, за яким ще стояв у воротах ба… ну, той чоловік.

Мотор чхнув та загудів. Автомобіль рушив з міста, здійнявши пил.

«Хай йому той пил очі виїсть, а його нові баби — мозок!» — на прощання побажав батьку Тоха, який все ще не міг усвідомити, як це можна відмовитися від рідного сина й дружини заради коханки, що може залетіла, а може й бреше...

І понеслися за вікнами сірі столичні вулиці, поля, сади та села, маленькі містечка, придорожні кафе та заправки-заправки-заправки.

Через декілька днів навіть мати виснажилась удавати, що все з ними гаразд. Чи ось-ось стане гаразд.

— Знаєш, Тошка, мабуть, я знову за пензля візьмуся, — зненацька сказала вона на якомусь привалі. Від’їхавши від траси у лісосмугу, вони розстелили на землі покривало та витягли бутерброди та термос.

Тоха від такої раптової заяви захлинувся чаєм.

— Кха! Кха!.. Ну ти, ма, даєш!.. Ти що вмієш малювати?

Щось нічого такого він за матір’ю не пам’ятав. Тиха домогосподарка — ось вона хто. І ніколи нічого іншого не прагнула. Може тому батько й повадився зі шльондрами по ресторанах вештатися? Ті хоча б обличчя розмальовували, а мати… її ж на фоні стіни важко розгледіти — худа, бліда, білокоса. Ще й волосся завжди у гульку стягує.

— Ну… Художній інститут я не закінчила. Твій батько…

— Той чоловік! — непримиримо огризнувся Тоха, що й чути слово «батько» не хотів.

— Та ладно… Він мене ще на другому курсі заміж взяв. Ех… До кінця віку обіцяв на руках носити.

«А ти й повірила!..» — хотів, але не сказав хлопець. Не по-чоловічому це було. Мати й без того часто плакала, коли думала, що він не бачить.

— Спробуй, — Тоха знизав плечима, — якщо впевнена.

Уявити матір художницею він не міг. Та хай хоч на це відвернеться. Усе легше їй буде.

— Тоді — в магазин! Купимо фарби та…

— Та не забувай, що грошей в нас не багато, — розхвилювався хлопець. — Ти взагалі про те, де й на що ми будемо жити не думаєш.

— Чому це не думаю?

— Жартуєш?! Ти навіть аліментів з того цапа не вибила! Він нас з дому на дурняка виставив!

Мати встала на коліна, підповзла ближче та обійняла Тоху:

— Ну що ти, синку! Ну що ти? Головне, що він зголосився тебе зі мною залишити. Любий мій! — Вона поцілувала його у маківку. — А без його грошей ми проживемо. Не хвилюйся. Поки що нам вистачить від оренди квартири моїх батьків в Полтаві, а там…

— А там — через декілька днів літо скінчиться. Мені в школу треба!

Ось ніколи раніше Тоху та школа не хвилювала. А зараз — він зрозумів, що хоче до неї повернутися. Бо це єдине, що зараз може дати йому відчуття хоч якої-небудь стабільності.

Мати зітхнула та ще раз його поцілувала.

— Ну, хочеш — повернемося та я йому у ноги кинуся?

Тоха скипів та вирвався з обіймів:

— Не смій! Нізащо!

— Ладно, ладно!.. Тоді — може в Полтаві оселимося? Квартира ж є. А я якусь роботу знайду.

Навіть тринадцятирічний хлопець розумів, що без досвіду колишній домогосподарці та матері-одиначці знайти щось буде важко.

— Давай, спробуємо, — врешті-решт сказав він. — Може, ти й справді гарна художниця. А може я спробую стати, ну… блогером, наприклад.

Мати розсміялася. Вперше за останні місяці по-справжньому.

Вона розкуйовдила йому волосся та піднялася на ноги.

— Ходімо, мій славетний блогер. Спробуємо відшукати мені фарби та пензлики…

Хоча мати, як йому здалося, й посміялася, та ідея почати про щось розповідати та на цьому заробляти неабияк захопила Тоху. Поки мати шукала магазин з художніми товарами, він активно обдумував: про що та як розповісти, щоб відразу захопити аудиторію? Почати з фото або з відео?