І ніколи про це не пошкодувала

КІРА
Світлана з малим взяли пакет з горіхами й вийшли.

Мальборо подивився їм услід і перевів погляд на мене. 

– Нічого важчого, ніж це все сказати при Світлані й малому вголос у мене в житі не було.

– Сльози співчуття заважають мені говорити. – процідила я сердито. – Важко йому. Не роби того, через що потім буде важко і соромно. 

– Ти просто незріла особистість. Практично підліток. Нічого в житті не розумієш. 

А от з цим не посперечаєшся.

– Ти б тільки знав, Мальборо, як мені хотілося в дитинстві мати старшу сестру. Щоб вона вчасно пояснила мені, як не кидатися в лихоманку ненависті або обожнювання людей, яким на це все одно. І не йти нікуди за покидьками, бо ти чемна дівчинка, а він покликав. Щоб сестра сказала, як бути самостійною дівчинкою, коли від всіх залежиш. Показала, як робити стрілки, не виходячи за край, як користуватися тампонами. Як зализувати поранені місця, коли душа болить і хворіє. Я довіряла б їй секрети, і вона б сказала б мені у дванадцять:

– Стій за себе, поважай себе. – щоб я не мла про це все здогадуватись сама.

А головне вона б мене по-справжньому любила, якщо вже батькам було не до мене. 

Мальборо взяв мою руку і приклав до щоки, злегка вколовши щетиною.

– І ти зустріла Світлану, коли все втратила. Тільки сама уже все знала, і краще за неї. Ти сама їй як старша сестра. І то щастя, що не зустріла мене раніше. Бо я зовсім не такий сонячний зайчик, як Світлана. І не буду тобі ні батьком, ні братом, ні другом. І нікого до тебе не підпущу.

Він зовсім не мав вигляду людини, яка вирішила покаятись за минуле, говорив з викликом. І явно дуже хотів, щоб я його зрозуміла.

– Якби знав раніше, як треба жити, або міг не робити того, що наробив, то це був би не я. Мені колись твоя мати сказала, що я не досить крутий і не вартий поваги. І я вирішив це виправити. Як вмів. Удавав  з себе крутого. А крутими виявилися хто завгодно, крім мене.  І все одно я хочу бути з тобою. Нащо тобі такий, як я, не знаю. Але не відступлюся.

Він важко зітхнув і заплющив очі. Я відвела його за руку до крісла і присіла поруч.

Спека цього дня, мабуть, віщувала дощ.  Моя голова важчала, хилилася до його плеча. І так було кожного разу, коли я опинялася надто близько до свого ковбоя. І коли я навмисне притулилася ще ближче й поклала голову йому на плече, почувся шепіт.

– Чуєш ти, киянко в сотому коліні, у мене в гаражі є старий моцик. Будеш сміятися, але це Мустанг,    бренд такий, виробляє коней для безлошадних ковбоїв. Мені на нього заздрило все село. Правда тоді він був новий. А потім виявилося, що то не круто – розсікати по калюжах, щоб доїхати на річку і там купатися й ловити рибу, яка не форель і не білуга. Що їздити треба на Бентлі, а плавати в басейні або океані.

Я запустила руку під його куртку, накинуту на голе тіло, і злегка дряпнула нігтями. Ну хто так освідчується?  Де всі оті слова про неземне кохання довіку?

Але його не так легко збити, якщо почав.

– Хочете бачити мене крутим? Треба, так треба. Я все так і зробив. Бентлі, яхта, жінки. на яких заздрять. А моцик все одно рука не піднялася викинути. Так що не буду ні тобі, ні собі брехати. Я селюк. І хочу поїхати на ту річку на старому моцику, поставити намет і забути, що маю відповідати чиїмось уявленням. Це старість, скажи?

– Мабуть. – промимрила я. –  Заздрю. Мені в дитинство зовсім не хочеться. 

– Ну так. Хто б сумнівався. Корінна киянка хоче на Багами? Замовляти квитки?

– Просто зараз я нікуди не хочу. – моїй щоці було зручно на його надійному плечі, пахло старою шкірою від його куртки й туалетною водою з лимонним і ще якимось складним запахом від самого Мальборо. Й уже майже не пахло тютюном. 

Значить він точно кинув курити. А я от ніяк не можу кинути погану звичку малювати все підряд. І уже знаю, як намалюю його – на моцику. 

Яке смішне слово, тільки не знаю, як його правильно зобразити. Бо ніколи не бачила зблизька. Треба буде придивитись…

– Які ми капризні, не вгодиш. –  чулося над вухом крізь сон.  –  Тоді я сам поїду. Мені треба добре обдумати, чи треба втретє зв’язуватись з дівчиною, якій не подобаються намет і річка.

Він що, хотів,щоби я підірвалася з криком рушаймо просто зараз?

Насправді звідки мені знати, чи подобаються вісі оті намети, річки й катання на моцику? І може йому теж не сподобається, після його красивої машини й океану. Може то просто туга за дитинством. 

Але ж спробувати можна.

– Ну добре, поїду з тобою. – сказала, щоб він не сумував за тим, що уже не виправиш. – Мені треба роздивитись той моцик. 

– Ти… Ти серйозно?

От чого б я так дивувалася?

– А що такого? Я з усіх річок на світі бачила тільки Дніпро і … мене пробило на гиги від цього слова – пляж на Теличці. Я взагалі далі Трої ніде не була. Так що для мене то буде дуже екзотична мандрівка.

– Жартуєш? –  він нахилив голову, щоб бачили мої очі, наче міг там щось прочитати. На всяк випадок я їх закрила.

– Ніскільки. – сказала, відчуваючи його гарячий подих. – Які ще жарти, пацику на моцику?

Далі нічого сказати не змогла. Бо він мене нарешті поцілував по-справжньому. 

Цього разу я відхилятись не стала. І ніколи про це не пошкодувала. 

Що ж. Весільні подорожі й відпустки бувають і такі. Коли закоханий, то все одно, куди й на чому їхати. Головне – з ким.

З усього серця бажаю вам гарного вам літа, мої найкращі у світі читачі, чудових відпусток і усякого щастя –  від себе, Мальборо. Кіри й Світлани з Димом. І навіть від слідчого Сидоренка, у якого ніколи не буває відпусток влітку.

Побачимося в нових історіях❤️