Впіймаєш букет, і зробиш

КІРА
– Ти ж тепер не скажеш, що я намагаюся тебе купити. – закінчив Мальборо свою вигідну пропозицію. Бо вона була підозріло вигідна. А в чому засада, не ясно.

– А ти не намагаєшся? --спитала я насторожено.

– Ну… 

– Я не буду удавати, ніби мені треба подумати. І не буду удавати, що мені все одно на твої звички березневого кота. Тому я згодна на заручини, а там подивимося. І спершу укладемо угоду. Дим і Світлана будуть свідками.

Мама колись вчила, що наслідки сором'язливості або помилкової скромності під час укладання угод можуть дорого відгукнутися. Це тоді, коли вона з тобою домовилася усно, а ти не заплатив. А слідчий Сидоренко казав, що домовлятись завжди треба на березі. І краще позначати свої позиції прямо.

От я прямо і при свідках сказала:

– Якщо хоч раз, хоч колись Мальборо захоче вчинити таке, що я вважатиму за зраду, краще нехай він мені про це одразу повідомить. І ми розлучимося. Інакше я за себе не відповідаю. У мене погана спадковість і нерви ні к чорту.

Приймається. –  сказав Мальборо, і Світлана записала.

– Мене ніхто не вмовлятиме вчитися на художницю. Я іду на юридичний. 

Світлана похитала головою і сказала, щоб я ще подумала. Бо правників на світі може й більше, ніж художників. А от репортери завжди потрібні. Бо новин значно менше ніж здається, коли відкриваєш розділи про події. А Мальборо сказав, нехай запише, що все на мій розсуд, А юридичний завжди можна кинути.

– На весіллі мене ніхто не змушуватиме нічого пити, навіть мінералку. Інакше весілля не буде.

На це всі дружно кивнули.

– Я згодна дивитись за Димом, сином Світлани й Мальборо, скільки буде треба. І братиму з батьків малого плату за це – одну гривню. Щоб він не думав, ніби може мене не слухатись. Як вони між собою розділять плату мені не цікаво.

Світлана записала.

– Я…

– А мені можна про щось із тобою домовитись? –  спитав Мальборо.

– І мені? –  спитав Дим

– І мені? – озвалася Світлана.

– Не можна. Мальборо слова не давали. А з іншими я не планую одружуватись.

– Ну я хочу бути подружкою нареченої. – заперечила Світлана. – Раптом зловлю букет.

– А я хочу, щоб мене призначили твоїм братом. – сказав Дим.

– Це неможливо. На жаль. – і мені дійсно було шкода, що це неможливо. 

– Тоді я можна з тобою одружуся, коли ти виженеш тата через якусь дівку? – Дим теж вміє робити вигідні пропозиції, хто б сумнівався.

– Ну я навіть і не знаю. – відмовити малому просто язик не повернувся. Але вдалося хоча б не сміятись.

– А я хочу бути веганом, асексуалом, займатися йогою  і мати лише духовні інтереси. – сердито заявив Мальборо. – Тільки в мене нічого з цього не вийде. Бо я не Світлана. На жаль. І я хочу бути братом для Світлани. Але це теж неможливо. Зате я уже старий. Мені тридцятник стукне восени. І уже не цікаво міняти коханок, щоб люди, на яких мені плювати слиною, вважали мене крутим. – він потер лоба. – Я хотів щось вимагати в угоді для себе. І про щось важливе домовитись. Але не буду.

– Невже передумав? – Світлана недовірливо похитала головою.

– Ні, забув. У мене старечий склероз. Взагалі не пам’ятаю, для чого заводять коханок. Хоч фізично я отого, у мене і довідка є. Там пише, що в крові були всякі метали, може то через них все було. А тепер у мене здоров’я на трьох вистачить. А, згадав. Мої  батьки в подарунок на моє весілля хочуть собі той дім, де тебе знайшли. І жити там. Дивне бажання? Ну що я зроблю.  А я хочу вас усіх забрати у відпустку до кінця літа. 

– Та нехай забирають. Я туди все одно ні ногою. –  сказала Світлана. Але у відпустку ми з Димом поїдемо тільки вдвох. 

Мальборо кивнув, мовляв, так і знав.

– Ну спитати ж можна було? І ще я можу купити малому коня. Породистого. Зроблю йому подарунок на моє весілля. Якщо ніхто не скаже, що це підкуп.

– Ти хочеш відкупитися, щоб я не женився з Кірою? –  спитав Дим.

– Ну приблизно.

Малий серйозно задумався. І я його розумію.

А більше ніхто нічого не додав і не заперечив. І довелося мені кидатися з кручі сторч головою.

–  Підтвердіть або відмовтеся! – хрипко промовила я, бо як виявилося, сильно застудилася тоді на горищі або спалила горло спиртом з пригощання Жанни.

– Ми підтверджуємо, правда, Дим? –  сказала Світлана.

Малий кивнув.

– Отакий ти, проміняв мене на якусь коняку. –  засміявся я.

– Так треба. Ми ж будемо шпигунами. Коняка нам знадобиться, щоб тікати від погоні.

– Ну тоді нехай. – посміхнулася я малому. А на Мальборо не дивилася. Чогось було не те щоб страшно, але нервово.

– Ми з Димом підемо годувати білочок. – сказала Світлана. А ви там підписуйте угоду і скріпляйте. Не можу вас бачити. Бо зараз лусну від заздрості. Чого ж я не здогадалася зробити так перед весіллям?

– Впіймаєш букет і зробиш. – відповів  Мальборо. – Уже і зразок буде.

Як вам угода, хотіли б для себе таку? У нас залишився останній розділ, там побачимо, чи Мальборо насправді змінився – адже кажуть, що в його віці люди не міняються. І як до цього поставилася Кіра?