Дуже не люблю, коли неакуратно і не весь пазл зійшовся. А він ще не весь

КІРА

– На яке ще таке? На що наважилася – врятувати вас? Так я уже все сказала. –  мені все ще здавалося, що це дурний жарт. – І не треба мені наливати, не вважаю це подякою, і дякувати не треба.  Відчиніть двері, я піду звідси.

А Жанна все сміялася. 

Довелося вхопитися за стільницю, бо кухня почала обертатись навколо мене, як у фільмі жахів. А я і так неймовірно злякалася. Бо діти п'яниць стають алкоголіками з першого ковтка. А в тій склянці ковтків було більше. Мені ж не можна…

Невже пізно, і це кінець всіх моїх мрій і планів? 

– Не соромся, у мене ще є. – весело завірила дівка Жа… Жаба… її ж так звати? 

Її сміх, ніби залізом по склу, досі вчувається. В голові запаморочилося, стало жарко. І все одно, що в очах потемніло. Далі пам'ятаю тільки, як мене за ноги витягли в пусту кімнату. 

– Полеж тут. От що значить алкашка. Пробку понюхає і готова. І не здумай сп’яну вийти через балкон. Це не панелька задрипана, а сталінка. Четвертий поверх, як восьмий. Я тебе тут зачиню, привезу малого. Придушу і залишу біля тебе. А вже потім поїду з тіткою розбиратися. Молодець ти, що попередила. І не рипайся. Смертної кари у нас немає. Батько твій сидів, і ти посидиш. Бачиш, я про тебе все знаю. Сусіди ваші такі балакучі.

– Як-кого мал-лого? – Язик ледве ворушився. Але я уже здогадалася, якого.

Жанна крутила ключі на пальці. І шарфа на шиї у неї уже не було. 

Про це треба б щось згадати. Важливе.

– Малого Мальборо. Бідний сирітка, точно як ти. Батько в лікарні помирає чи уже помер. Мати пропала десь. Я законна дружина, успадкую все по чоловікові.  А він – єдиний спадкоємець малого. Так що і квартиру ту теж.

Я хотіла сказати, що вона п’яна і все переплутала. І що всі живі, а вона божевільна. Потім згадала, чого Жаба  може так думати. Їй Дим сказав, щоб відчепилися від Мальборо.

Змахнула рукою, щоб вона прислухалася, а Жаба як раз нахилилася. 

І тут ключ у неї з пальця злетів і впав біля мене. Я накрила його рукою і хотіла кинути в неї. А він пролетів далі й вилетів у вікно. 

Жанна схопила мене за волосся. Я спробувала відірвати її руки й подряпала шию. Тільки тоді нарешті здогадалася про ті подряпини. Що вони не від кота. 

Тільки вона мене, мабуть, вдарила. Бо знов не пам’ятаю, як вона виходила. А пам'ятаю, як двері хряснули – значить пішла за малим.

Я одразу повірила, що вона уже знає, як виманить Дима, Хоч він із батьками, та й терпіти її не може. Щоб попередити, хотіла подзвонити, а телефона нема. Забрала вона його. З нього і дзвонила малому. Слідчий потім сказав – щоб доказ був, що то я його вкрала і задушила.

Я про це не подумала, просто дуже злякалася. Бо Жанна хитра. І явно уже щось вигадала. А я не можу вийти і попросити телефон у перехожих.

Якби ж я знала, що двері не зачинені! 

Стала думати. А думки розбігалися врозтіч. І от чогось надумала, що найважливіше не це. А звідки її подряпини.

Притулилася лобом до віконного скла. Подихала на нього. І намалювала пальцем Жабу з подряпаною шиєю і профіль Світлани, здається. 

Але поки малювала, пальці тремтіли, бо поки я тут, ця дівка задушить Дима. Не знаю, як, тільки виманить. Бо хитра.

Вийшла на балкон, і мене трохи відпустило, голова прояснилася. Побачила майже біля балкона ринву. Така давно не фарбована, брудна, місцями іржава. Але ж по ній можна спуститися, а там вже легше легкого. Попрошу в когось телефон і попереджу всіх!

Так страшно було, бо високо. Але там така штука вздовж стіни,  не знаю, нащо їх роблять. Часто є на старих будинках. Я на неї перелізла. Постояла, шпильки скинула. Вони так довго падали. І подумала. що ринва ненадійна. Теж впаде. А далі ж пожежна драбина є. 

Поки дісталася тої драбини, так боялася, як ніколи. А кажуть –  випий для хоробрості.  Ну якось дійшла, вхопилася за тонкі сходинки й відчула, що вниз не долізу. Зірвуся. А вгору близько. І вилізла на дах. Там таке наче вікно з дашком, але то двері. Я зайшла і побачила ще одні двері. Підійшла, стукала, стукала, плакала, і вони відчинилися. 

Так мене і знайшли. Ну і все. Я слідчому все розказала. І була очна ставка з обома. Жабою і тіткою. Вони казали. що такого не було, а я що було. І у мене під нігтями взяли зішкріб, а там було те, що й у вас. Коли з підвалу дістали.

Доказавши це, я опустила очі від сорому. Не тільки за те, що дала Жабі себе обдурити. А що не наважилася розказати, як була у відключці, і мене знайшов Мальборо, і він... досі жарко, як згадаю. 

Приклала руки до щік. Вони палали. Хоч би Світлана не питала далі. Я вмру від сорому. Ще й сусідка все бачила.

– Жанна? –  Світлана питала не мене, а наче себе – Ну склалося у неї з Мальборо. Так я ж не тримала. За що мене вбивати? А задушити малого, вбити того, хто прибіг рятувати? Не розумію. як вона могла.

– Така тварюка ще й не те може. Вона одразу все продумала. Щоб чужими руками. То ж вона Мальборо щось підсипала, метали оті, щоб він помер, тільки не одразу і не у неї вдома. Ще й телефон ваш йому підкинула, щоб його посадили. А вона б, коли він в тюрмі помре, отримала спадок. І опікунство над малим.

– Ясно. – записала вона щось собі у ноут. А ти мене ні про що не хочеш спитати?

Я хотіла, ще і як. Тільки про таке не питають – чи вона мене зненавидить, якщо я і Мальборо… Тому спитала про інше.

– Мені хочеться знати не про те, як у неї совісті вистачило.  А як вона могла це все провернути – як слідчий каже. Яка була у неї можливість. Як вона до вас дісталася?

– З телефону Мальборо. – сказала Світлана. – Хочеш, розкажу? Чи почекаєш, поки я все зберу, розкладу по поличках? Дуже не люблю, коли неакуратно і не весь пазл зійшовся. А він ще не весь. 

Точно що не весь. Всі ж були впевнені, що то рієлторка вчинила замах на Світлану. А тепер виходить, що Жанна. А на рієлторку знов нема доказів, крім тої постановки поліції.